зашипіти
ЗАШИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. зашипля́ть; док.
1. Почати шипіти.
В печі щось бухнуло, зашипіло, засичало. То збігав куліш (Коцюб., І, 1955, 15);
Патефон м’яко ліг на обтягнуте оксамитом крісло… Тихо зашипіла голка по пластинці (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 35).
2. на кого і без додатка. Почати видавати шиплячі звуки.
Гадюка з-під куща на Йвася зашипіла І Йвася бідного вкусила (Бор., Тв., 1957, 186);
// Почати протяжно вимовляти звук «ш», вгамовуючи кого-небудь, встановлюючи тишу.
— Ш-ша! — зашипів, як гусак, Качковський (Л. Укр., III, 1952, 672).
3. на кого і без додатка, перен., розм. Заговорити напівголосно, зі злістю і роздратуванням.
— Ти куди? — зашипів на нього Тимко.— Хлопців шукати… (Тют., Вир, 1964, 46);
Темрява трохи розсіялась і він ясно побачив двох моряків, що точили шлангом з бочки вино.. Крайнюк кинувся до них, уже не криючись, люто зашипів, ковтаючи слова від злості: — Струнко! Ви хто такі? Ви арештовані!.. (Кучер, Голод, 1961, 149).
Словник української мови (СУМ-11)