зволяти

ЗВОЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ЗВО́ЛИТИ, лю, лиш, док., рідко.

1. неперех., перев. ірон. Виявляти бажання, згоду що-небудь робити.

Коли ви хочете, щоб вас розуміли, то звольте висловлюватися ясніше (Собко, Біле полум’я, 1952, 163);

Бувало споминаю, Він [пан], щоб годину змарнувать, Зо мною в дурня зволив грать (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 173);

// перех. Бажати чого-небудь.

— А що звалите, добродію? — спитав звичайненько Захарій (Кв.-Осн., II, 1956, 367).

2. неперех. Дозволяти.

Панотець не зволяв нікому рушати нічого на бюрку, бо казав, що потім не може дошукатися важних документів (Март., Тв., 1954, 233);

// Наказувати.

[Прапорщик:] А де мужики, прибули уже? [В’юн:] Так точно. Вони коло возів. Я зараз їх приведу. А де зволите поставити? (Корн., І, 1955, 151).

Значення в інших словниках

1. зволяти — зволя́ти дієслово недоконаного виду рідко  Орфографічний словник української мови
2. зволяти — -яю, -яєш, недок., зволити, -лю, -лиш, док., рідко. 1》 неперех., перев. ірон.Виявляти бажання, згоду що-небудь робити. || перех. Бажати чого-небудь. 2》 неперех. Дозволяти. || Наказувати.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. зволяти — Бажати, забажати, побажати, горазд, прошу, будь ласка, як ваша ласка, див. рачити, позволяти  Словник чужослів Павло Штепа
4. зволяти — ДОЗВОЛЯ́ТИ кому що (давати згоду на здійснення чогось), ДОПУСКА́ТИ кого, ДАВА́ТИ з інфін., ДАВА́ТИ ПРА́ВО, ПІДПУСКА́ТИ до чого, розм., ПРИПУСКА́ТИ кого, що, розм., ПОЗВОЛЯ́ТИ розм., ЗВОЛЯ́ТИ розм., ПРИЗВОЛЯ́ТИ розм., БЛАГОСЛОВЛЯ́ТИ кого на що, уроч.  Словник синонімів української мови
5. зволяти — Зволя́ти, -ля́ю, -єш сов. в. зво́лити, -лю, -лиш, гл. Соизволять, соизволить, позволять, позволить. Покохав я дівчину, а батько не зволяв брати її. О. 1862. VIII. 11. Ох, вовче братіку, зволь же нам хоч пісню заспівать. Рудч. Ск. І.  Словник української мови Грінченка