зволяти
ЗВОЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ЗВО́ЛИТИ, лю, лиш, док., рідко.
1. неперех., перев. ірон. Виявляти бажання, згоду що-небудь робити.
Коли ви хочете, щоб вас розуміли, то звольте висловлюватися ясніше (Собко, Біле полум’я, 1952, 163);
Бувало споминаю, Він [пан], щоб годину змарнувать, Зо мною в дурня зволив грать (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 173);
// перех. Бажати чого-небудь.
— А що звалите, добродію? — спитав звичайненько Захарій (Кв.-Осн., II, 1956, 367).
2. неперех. Дозволяти.
Панотець не зволяв нікому рушати нічого на бюрку, бо казав, що потім не може дошукатися важних документів (Март., Тв., 1954, 233);
// Наказувати.
[Прапорщик:] А де мужики, прибули уже? [В’юн:] Так точно. Вони коло возів. Я зараз їх приведу. А де зволите поставити? (Корн., І, 1955, 151).
Значення в інших словниках
- зволяти — зволя́ти дієслово недоконаного виду рідко Орфографічний словник української мови
- зволяти — -яю, -яєш, недок., зволити, -лю, -лиш, док., рідко. 1》 неперех., перев. ірон.Виявляти бажання, згоду що-небудь робити. || перех. Бажати чого-небудь. 2》 неперех. Дозволяти. || Наказувати. Великий тлумачний словник сучасної мови
- зволяти — Бажати, забажати, побажати, горазд, прошу, будь ласка, як ваша ласка, див. рачити, позволяти Словник чужослів Павло Штепа
- зволяти — ДОЗВОЛЯ́ТИ кому що (давати згоду на здійснення чогось), ДОПУСКА́ТИ кого, ДАВА́ТИ з інфін., ДАВА́ТИ ПРА́ВО, ПІДПУСКА́ТИ до чого, розм., ПРИПУСКА́ТИ кого, що, розм., ПОЗВОЛЯ́ТИ розм., ЗВОЛЯ́ТИ розм., ПРИЗВОЛЯ́ТИ розм., БЛАГОСЛОВЛЯ́ТИ кого на що, уроч. Словник синонімів української мови
- зволяти — Зволя́ти, -ля́ю, -єш сов. в. зво́лити, -лю, -лиш, гл. Соизволять, соизволить, позволять, позволить. Покохав я дівчину, а батько не зволяв брати її. О. 1862. VIII. 11. Ох, вовче братіку, зволь же нам хоч пісню заспівать. Рудч. Ск. І. Словник української мови Грінченка