зеленіти

ЗЕЛЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.

1. тільки 3 ос. Набувати зеленого кольору, ставати зеленим.

Посходила тая рута, В гаї зеленіє (Шевч., II, 1953, 155);

Трава надворі вже потроху зеленіє (Тют., Вир, 1964, 134);

Весною на полях зеленіли сходи, восени достигав урожай (Донч., IV, 1957, 273);

// Покриватися зеленню, рослинністю.

Тут [в Ялті ] на осінь гори починають зеленіти, бо сонце вже не так їх випалює (Л. Укр., V, 1956, 199).

◊ В оча́х зелені́ло (зелені́є), безос. див. о́ко.

2. тільки 3 ос. Виділятися зеленим кольором з-поміж чого-небудь, на чомусь.

Родючий баштан жовтіє динями, зеленіє кавунами (Вовчок, І, 1955, 309);

На взгір’ї по косогорах червоніла та зеленіла покрівля невеликих домів, неначе приліплених до гори (Н.-Лев., II, 1956, 381);

Плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї (Коцюб., І, 1955, 284);

В руках у діда зеленіє чимала гранчаста пляшка з медом (Стельмах, І, 1962, 20);

// безос.

Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє… чого там нема! (Вовчок, І, 1955, 75);

// Бути зеленим, у зелені.

Дарма верба, що груш нема,— аби зеленіла! (Укр.. присл.., 1955, 206);

Над Стриєм усе літо зеленіли Хомашині луки (Чорн., Визвол. земля, 1959, 79);

Зеленів густий і безсмертний, навіть у снігу, плющ (Кучер, Чорноморці, 1956, 359).

3. розм. Ставати блідим від недуги, страху, злості і т. ін.

[Мотря:] Надивилися вволю одно другому в вічі? Ще хтось дивився та аж зеленів!.. (Кроп., II, 1958, 26);

Пан Жолкєвський жовтів і зеленів від злості, читавши того другого листа (Ле, Наливайко, 1957, 190).

Словник української мови (СУМ-11)