зобиджати
ЗОБИДЖА́ТИ і ЗОБИЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗОБИ́ДИТИ, джу, диш, док., перех., розм.
1. Виклика́ти у кого-небудь почуття образи; ображати, скрив-джувати.
Він [батько] справді був добрий, не то що ніколи не зобижав її, а було і матір придерже, коли та розходиться лаяти… (Мирний, III, 1954, 19);
Правдиві сльози заблищали на її запалих очах. Бо відколи вона пам’ятає себе, усі, усі зобиджають її (Стельмах, II, 1962, 20);
— Ото мати зрадіє, що дочка знов буде коло неї!.. Тут і доглянуть, і голову змиють, і зобидити не дадуть (Кучер, Трудна любов, 1960, 207);
// Безчестити (жінок, дівчат).
— О, вже і безстидство причепив! — посміхається Юрко..— Хіба ж я зобижаю дівчат? От інколи тільки руки погрієш навколо їхнього стану (Стельмах, І, 1962, 65).
◊ Му́ху (му́хи) зоби́дить не змо́же (не зоби́дить) — про сумирну, лагідну людину.
[Валерій:] Василько щастя людям хтів зробить; Він муху — й ту зобидить би не зміг! (Крот., Вибр., 1959, 583).
2. Заподіювати кому-небудь матеріальні збитки, кривдити в чому-небудь.
Пороздавала [удова] усе: землю — на скіпщину, вітряк — з мірки, та усе чесним, богобоязним людям, щоб не зобиджали її і щоб у срок [строк] зносили, що треба (Кв.-Осн., ІI, 1956, 422);
— Як там поживає ваша дружина, товаришу гвардії майор? — запитав Хома, поштиво козирнувши.— Бригадир не зобижає? Дає соломи на хату? (Гончар, III, 1959, 427);
*Образно. — Цілісіньке, літо худоба в нас пасеться, на зиму робимо запаси сіна. Паші вистачає, тайга не зобидить… (Донч., II, 1956, 62).
3. перев. чим. Давати що-небудь, наділяти чимось у меншій мірі, ніж потрібно, позбавляти чогось.
Може, старий батько зобиджав її вдяганкою та обуванкою чи дорікав шматком хліба? (Вол., Місячне срібло, 1961, 179);
— Вони [яничари] прямують сюди. Вже поминули свої шанці.— От і добре. Одвести заслон до самого верболозу. Якщо їх бог розумом зобидив, вони підуть і далі (Добр., Очак. розмир, 1965, 237).
Словник української мови (СУМ-11)