зранювати
ЗРА́НЮВАТИ, нюю, нюєш, недок., ЗРА́НИТИ, ню, ниш, док., перех.
1. Заподіювати рани, рану.
Михайло вибрався в провулок і пішов попід стінами колишніх будинків, зранюючи босі ноги об гостре каміння (Загреб., Європа 45, 1959, 21);
Ратище слабо зранило звіра в передню лопатку (Фр., VI, 1951, 16);
І даремно лебідь звав, будив її [зграю лебедину]. І коли він вгледів, що брати не чують, Що навік до себе прикував їх став,— Закричав від муки, вдарився об камінь, Зранив собі груди, крила поламав (Олесь, Вибр., 1958, 284);
— Що з тобою, Федоро? — Ой, сестро, ногу зранила,— і пошкандибала до полукіпка (Цюпа, Назустріч.., 1958, 76);
*Образно. — Коли б оця старенька вишня та вміла говорити… Згадала б, мабуть, і про тих невдячних, що зранили тіло її (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 10).
2. перен. Спричиняти кому-небудь душевний біль, страждання.
— Ох, мій пане, ся відповідь зранить серце ніжній дамі! (Л. Укр., І, 1951, 434);
Він сміявся так, мовби йому хто дарував мільйони, і заявляв мені тим сміхом, що не журиться мною зовсім. Це зранило мене так, що я з досади майже задрижала (Коб., І, 1956, 253).
Словник української мови (СУМ-11)