зів’янути
ЗІВ’Я́НУТИ і рідше ЗОВ’Я́НУТИ, ЗІВ’Я́ТИ і рідше ЗОВ’Я́ТИ, в’я́ну, в’я́неш, док.
1. Стати в’ялим, сухим; засохнути (про рослини).
Зів’яла вже та квітка запашна, Її нема — сама суха стеблина… (Гр., І, 1963, 101);
Сховалась осінь у ліси, з дерев спадає лист жовтавий, і вже зів’яли в лузі трави (Гонч., Вибр., 1959, 25);
[Неофіт-раб:] Квіти в косах ще не зав’яли (Л. Укр., II, 1951, 226).
2. перен. Утратити молодість, красу; змарніти (про людину).
Вона зів’яла, зсохла, як билина в спеку; лице зблідло, помарніло, аж зчорніло (Н.-Лев., III, 1956, 163);
І пташкам воля, в чистім полі І пташкам весело літать. А я зов’янула в неволі (Шевч., II, 1963, 120);
// Утратити жвавість, рухливість, бадьорість; зробитися в’ялим, млявим.
— Такі [як Багрич] не можуть просто жити. Вони мусять діяти, боротись… Інакше занидіють, зів’януть (Дмит., Обпалені.., 1962, 51);
Знітився, зів’яв [Федір] під твердим поглядом дівчини, її короткий наказ позбавив його волі (Ткач, Арена, 1960, 126);
Чого так зів’яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? (Тют., Вир, 1964, 125);
*Образно. Билося серце, хвилювалося почуттям і дожидало своєї любої пори… Та чи то ж дожде? Чи так і зов’яне, як бадилля без дощу од сонця?.. (Мирний, І, 1954, 61);
*У порівн. Крайнюк притих, наче зів’яв, але сторожко дослухається, жде присуду (Кучер, Голод, 1961, 172).
◊ Во́лос зів’я́в (зів’я́не) див. во́лос.
3. перен. Утратити силу вияву, ослабнути, зникнути (про почуття, думки, надії і т. ін.).
Зів’яло з часом та почало гаснути в серці Йоновім і почуття до Гашіци (Коцюб., І, 1955, 245);
Що як в той час Від його [морозу] поцілунків Мак на щоках моїх палко розквітне?! Може, краса моя бідна зів’яне!? (Олесь, Вибр., 1958, 222);
Зов’яне марне у палатах Краса і молодость моя (Шевч., II, 1953, 220).
4. розм., рідко. Те саме, що уме́рти.
Заплющила очі [Одарка] й богу душу оддала, навіть не зітхнула. Зів’яла сидячи, як та квітка на сонці (Н.-Лев., І, 1956, 63).
Словник української мови (СУМ-11)