крикнути
КРИ́КНУТИ, ну, неш, док. Однокр. до крича́ти 1-4.
Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч крикнути (Коцюб., І, 1955, 340);
З дупла старої липи крикнула сова (Фр., VII, 1951, 120);
Далекий потяг востаннє крикнув, і даленіють залізні гами… (Сос., І, 1957, 94);
Зінька крикнула щось і пручнулася з рук. Та не вирватись їй (Головко, II, 1957, 175);
Ой як крикнув Гамалія: «Брати, будем жити,— Будем жити, вино пити. Яничара бити, А курені килимами. Оксамитом крити!» (Шевч., І, 1963, 202);
Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю (Мирний, І, 1949,396).
◊ Кри́кнути на все го́рло (на весь рот); Кри́кнути на всю ха́ту (ву́лицю, село́ і т. ін.); Кри́кнути мов (на́че, як і т. ін.) на живі́т (печі́нки, пуп і т. ін.); Кри́кнути не свої́м го́лосом — дуже голосно, надривно закричати.
Осатаніла вража баба І крикнула як на живіт (Котл., І, 1952, 182);
В цей час за тином щось шелеснуло і хтось із чоловіків крикнув не своїм голосом: — Німці!! (Тют., Вир, 1964, 262);
Кри́кнути [на] про́бі див. про́бі;
На гвалт кри́кнути див. гвалт.
Словник української мови (СУМ-11)