купка

КУ́ПКА, и, ж. Зменш. до купа.

— Як віддаю йому гроші, так назирцем бачу, що чимала-таки купка є (Кв.-Осн., II, 1956, 258);

Коли Чорниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи (Гончар, III, 1959, 215);

— Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швидше! — гукала купка дівчаток до білявої дівчини (Дн. Чайка, Тв., 1960, 98);

Найкоротшою стежкою, поміж осокорами та карагачем, Мухтаров збоку підійшов до спантеличеної купки людей (Ле, Міжгір’я, 1953, 34);

Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься (Вовчок, І, 1955, 8).

◊ Збива́тися (позбива́тися) в ку́пку (в ку́пки) — сходитися близько, збиратися невеличкими групами.

По всьому дворі люди позбивались в купки й стиха роз-. мовляли (Н.-Лев., III, 1956, 9);

Всі троє збиваються в купку, дивляться одне одному у вічі (Мик., І, 1957, 89);

Ку́пками (ку́пкою) йти (стоя́ти і т. ін.) — йти або стояти невеличкими групами (групою).

Надходили люди.., випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці (Коцюб., II, 1955, 401);

Під високим плотом, що відгороджував двірський сад від вулиці, стояли купкою хлопчики й радилися (Март., Тв., 1954, 144).

Значення в інших словниках

1. купка — ку́пка іменник жіночого роду * Але: дві, три, чотири ку́пки  Орфографічний словник української мови
2. купка — -и, ж. Зменш. до купа.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. купка — КУ́ПКА, и, ж.; мн. ку́пки́, ку́по́к. Зменш. до ку́па 1, 2. – Як віддаю йому гроші, так назирцем бачу, що чимала-таки купка є (Г. Квітка-Основ'яненко); Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься (Марко Вовчок)...  Словник української мови у 20 томах
4. купка — Ку́пка, -пки, -пці; ку́пки, -пок  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
5. купка — Купка, -ки ж. ум. отъ купа.  Словник української мови Грінченка