лучник

ЛУ́ЧНИК, а, ч., іст. Воїн, озброєний луком.

Лучники і топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина (Фр., VI, 1951, 54);

За дружинниками стояли рядами мечники і лучники — піше військо (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 24);

// Той, хто стріляє з лука.

Засвистали, пронизуючи повітря, списи, диски, ядра, стріли лучників (Рад. Укр., 9.VІ 1963, 1);

// рідко. Майстер, що виготовляє луки.

В Києві в кінці XV — на початку XVI ст. існували цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, ювелірів, лучників (Іст. УРСР, І, 1953, 125).

Значення в інших словниках

1. лучник — лу́чник іменник чоловічого роду, істота  Орфографічний словник української мови
2. лучник — -а, ч. 1》 іст. Воїн, озброєний луком. || Той, хто стріляє з лука. || рідко. Майстер, що виготовляє луки. 2》 Спортсмен, що займається стрільбою з лука.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. лучник — ЛУ́ЧНИК, а, ч., іст. 1. Воїн, озброєний луком. Лучники і топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина (І. Франко); За щитоносцями стояли лучники й пращники (С.  Словник української мови у 20 томах
4. лучник — Лучник, -ка́ м. 1) Труба для вывода дыма изъ хаты, при освѣщеніи ея лучиною. Н. Вол. у. 2) Дѣлающій луки. 3) Стрѣлокъ изъ лука. Були мізерні лушники, що знали тільки лук та сагайдак, та стріли. К. Дз. 179.  Словник української мови Грінченка