лютувати
ЛЮТУВА́ТИ¹, у́ю, у́єш, недок.
1. на кого — що і без додатка. Виявляти хижацтво, кровожерність, злість (про звіра, тварину).
Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, ..так Чіпка кинувся, скочив угору… (Мирний, І, 1949, 309);
Надворі Пірат лютує на старців (Довж., Зач. Десна, 1957, 479);
// Виявляти безжальну жорстокість, нещадність (про людину).
Ревуть, лютують вороги; Козацтво преться без ваги — І покотились яничари (Шевч., І, 1963, 199);
Немало він зла накоїв людям під час війни і ниньки лютує (Цюпа, Назустріч.., 1958, 290);
// з кого, рідко над ким. Знущатися з кого-небудь.
— Мун-дзю! — крикнув з докором Тоньо. — Що се ти робиш? Чи ж то годиться лютувати над бідним створіннєм [створінням]? (Фр., III, 1950, 14);
// на кого і без додатка. Бути в стані розлюченості, гніву, виявляти гнів; дуже сердитися.
Як же то і лютувала та воювала Параска, що не її одділено (Мирний, IV, 1955, 94);
— Найбільше лютує на мене Підпара (Коцюб., II, 1955, 40);
Усередині в неї все клекотіло, вона лютувала і на дівчину, і на Софію, що послала ту з дровами (Мик., II, 1957, 297).
2. Виявлятися з надзвичайною силою (про мороз, негоду тощо).
Люде гинуть, лютує голод в Україні (Шевч., II, 1953, 14);
В цій місцевості [в Адлері] лютує малярія (Трубл., II, 1955, 40);
І холод, і мряка надворі панує, А вітер осінній реве і лютує (Гр., І, 1963, 10);
Надворі лютувала хуртовина (Є. Кравч., Квіти… 1959, 68).
ЛЮТУВА́ТИ², у́ю, у́єш, недок., перех., заст. Паяти.
Він сідав, не роздягаючись, із поршнем од тракторного мотора в руках або з бачком, якого ніс лютувати (Ю. Янов., Мир, 1956, 281).
Словник української мови (СУМ-11)