лютувати
ЛЮТУВА́ТИ¹, у́ю, у́єш, недок.
1. на кого – що і без дод. Виявляти хижацтво, кровожерність, злість (про звіра, тварину).
Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, .. так Чіпка кинувся, скочив угору... (Панас Мирний);
Надворі Пірат лютує на старців (О. Довженко);
// Виявляти безжальну жорстокість, нещадність (про людину).
Ревуть, лютують вороги; Козацтво преться без ваги – І покотились яничари (Т. Шевченко);
Немало він зла накоїв людям під час війни і ниньки лютує (І. Цюпа);
// з кого, рідко над ким. Знущатися з кого-небудь.
– Мун-дзю! – крикнув з докором Тоньо. – Що се ти робиш? Чи ж то годиться лютувати над бідним створіннєм [створінням]? (І. Франко);
// на кого і без дод. Бути в стані розлюченості, гніву, виявляти гнів; дуже сердитися.
Як же то і лютувала та воювала Параска, що не її одділено (Панас Мирний);
– Найбільше лютує на мене Підпара (М. Коцюбинський);
Усередині в неї все клекотіло, вона лютувала і на дівчину, і на Софію, що послала ту з дровами (І. Микитенко).
2. Виявлятися з надзвичайною силою (про мороз, негоду тощо).
Люде гинуть, лютує голод в Україні (Т. Шевченко);
В цій місцевості [в Адлері] лютує малярія (М. Трублаїні);
І холод, і мряка надворі панує, А вітер осінній реве і лютує (Б. Грінченко);
Надворі лютувала хуртовина (Є. Кравченко).
ЛЮТУВА́ТИ², у́ю, у́єш, недок., що, заст.
Паяти.
Він сідав, не роздягаючись, із поршнем од тракторного мотора в руках або з бачком, якого ніс лютувати (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)