нагадувати
НАГА́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., НАГАДА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. перех. і неперех. Примушувати згадати про кого-, що-небудь.
Надворі ніби ще стояло літо й тільки половина пожовклого листу на шовковицях блищала, ніби наведена золотом, і нагадувала, що вже минуло літо (Н.-Лев., III, 1956, 74);
Кілька червоноармійців у пом’ятому одязі, на свіжих милицях нагадують, що рани трудового народу ще не загоїлись (Довж., І, 1958, 458);
Матросова пісня нагадала йому [Кобзареві] рідну пісню про сірому-сироту (Мирний, V, 1955, 305);
Казарма нагадала йому його власну службу в армії (Сміл., Зустрічі, 1936, 201).
2. тільки недок., перех. Бути, здаватися схожим на кого-, що-небудь.
В довгому піджаці, в мужичих чоботях.. він дуже нагадував якого-небудь діда-пасічника (Вас., І, 1959, 141);
Все похмуре подвір’я нагадувало вороняче гніздо (Чорн., Визвол. земля, 1959, 28).
3. перех. і неперех., розм. Відновляти в пам’яті минулі події, явища, образи і т. ін.; згадувати.
Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя. Оце нагадую (Шевч., II, 1953, 90);
Харитя.. знов нагадала недужу, бідну маму (Коцюб., І, 1955, 18);
Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи (Стеф., І, 1949, 43).
Словник української мови (СУМ-11)