накликати
НАКЛИ́КАТИ див. наклика́ти.
НАКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., перех.
1. Запрошувати, скликати кого-, що-небудь у якій-небудь кількоиті.
Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: "Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!" (Укр.. лір. пісні, 1958, 470);
Накликавши гостей, поштує [господар] їх чаєм (Кв.-Осн., II, 1956, 406);
— Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала? (Мирний, IV, 1955, 59);
*Образно. Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю (Шевч., І, 1963, 50).
2. на кого — що і без додатка. Викликати що-небудь неприємне, небажане.
[Голена:] Геть іди! Чого ти смерть на мене накликаєш? (Л. Укр., II, 1951, 250);
— Я не хочу ганьби і вам не раджу на себе її накликати… (Кучер, Прощай.., 1957, 322);
Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду (Панч, І, 1956, 613);
Іліє загадково посміхнувся і цим знову накликав гнів на себе (Чаб., Балкан, весна, 1960, 445).
3. тільки недок. Голосом запрошувати кого-небудь підійти або відгукнутися; окликати.
Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати (Черемш., Тв., 1960, 236);
— Я тут! — озвалася Оленка, накликаючи Галю, і та проштовхалась до неї (Кучер, Трудна любов, 1960, 476).
Словник української мови (СУМ-11)