обвинувачений
ОБВИНУВА́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до обвинува́тити.
— Вставай, серце, та вітай гостей! — тихо сказав Балабуха, неначе обвинувачений в якомусь проступстві (Н.-Лев., III, 1956, 122);
Вся братія зібралась На монастирському подвір’ю. Став Марін Обвинувачений перед їх збором (Фр., XIII, 1954, 295);
// обвинува́чено, безос. присудк. сл.
Без ніякого доводу його обвинувачено в страшному злочинстві, зганьблено, закинуто в тюрму (Гр., II, 1963, 445).
2. у знач. ім. обвинува́чений, ного, ч.; обвинува́чена, ної, ж. Людина, яку обвинувачують у чому-небудь.
Добре, щосьте [що] мені по щирості написали про Вашу уразу проти мене: так завжди і краще і справедливіше, бо дає можливість обвинуваченому виправдатись (Л. Укр., V, 1956, 353);
// юр. Особа, якій в установленому законом порядку пред’явлено обвинувачення в якому-небудь злочині.
Після промов обвинувача і оборонця обвинуваченому надається останнє слово (Рад. суд, 1951, 57);
Мандарина бачив [Цзі] тільки тоді, як той чинив суд над обвинуваченими (Досв., Гюлле, 1961, 167).
Словник української мови (СУМ-11)