обмітати
ОБМІТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОБМЕСТИ́, ту́, те́ш, док., перех.
1. від чого і без додатка. Змітаючи, очищати поверхню чого-небудь від пилу, снігу і т. ін.
Трава ласкавими зеленими вусиками обмітала від пилюки його поруділі чоботи (Дім., І будуть люди, 1964, 139);
Я знову вдома, у кімнаті: розбираю речі, обмітаю свій робітний стіл, що за мою відсутність припав пилом (Кач., II, 1958, 102);
Шестірний.. підійшов до дзеркала, причесав.. свій вихор, побачив пір’їнку на каптанці, скинув його, обмів (Мирний, І, 1954, 331);
// Знімати з поверхні чого-небудь (пил, сніг і т. ін.).
Та ніхто ж того й не бачив, як тії тендітні рученята звивалися біля канапки, обмітаючи порох (Л. Укр., III, 1952, 503);
Не раз пригадую: у валянках обшитих Виходив ти на тік півкопи змолотити, Обмівши білий сніг, що по землі налип (Рильський, І, 1960, 232).
2. Замітати, підмітати навколо чого-небудь.
Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби.. та й пішла в хату (Н.-Лев., II, 1956, 357).
3. чим і без додатка. Обкида́ти з усіх боків чим-небудь сипким; обсипа́ти.
На крилечках, вітрику, полети, Колосочки золотом обмети (Олесь, Вибр., 1958, 327);
*Образно. Його стежки-дороги давні Вишневим цвітом обмело (Перв., II, 1958, 40);
Твої літа, як і мої літа, В бою поземка обмела густа (Шпорта, Твої літа, 1950, 14).
Словник української мови (СУМ-11)