орати
ОРА́ТИ, орю́, оре́ш, недок., перех. і неперех. Обробляти землю плугом, сохою.
Раптом уявляється йому, що Семен оре на цій ниві; його плуг блискучим лемешем ріже поле скибою (Коцюб., І, 1955, 106);
Яким Мачук орав у полі на ярину (Кобр., Вибр., 1954, 43);
Орали двома парами биків. Першою — Тимко з Марком, а другою — Охрім Горобець із Денисом (Тют., Вир, 1964, 10);
*Образно. Журба плугом по серцю оре (Укр.. присл.., 1955, 35);
// перен., розм. Розпушувати, зривати поверхню чого-небудь.
Її [пустиню] орали кінськії копита, Скородили списи, тьмив сонце дим (Фр., XIII, 1954, 281);
Кулі різали гілля зовсім близько і орали землю на два кроки (Смолич, І, 1953, 93);
Не відходячи один від одного, вони довго петляли в сліпому коловороті завії, падали, по пояс провалювались у замети і підводились, орючи сніги (Стельмах, Хліб.., 1959, 254).
Ора́ти на зяб див. зяб.
◊ Ора́ти но́сом зе́млю (сніг):
а) падати обличчям у землю, сніг.
Він перекидався, орав носом сніг, летів сторч (Сенч., Опов., 1959, 13);
б) рідко. Журитися, сумувати.
— А чого, козачко, ореш носом? Мо, вдома що сталося? — допитувався дід (Кач., II, 1958,41).
Словник української мови (СУМ-11)