повінчати

ПОВІНЧА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Одружити за церковним обрядом; обвінчати.

— Ні я свого чоловіка перед весіллям не бачила, ні він мене; батьки заручили й повінчали (Л. Укр., III, 1952, 470);

Так ніхто з селян і не побачив, як князь Четвертинський одрікся од батьківської віри і як його повінчали з ляхівкою (Стор., І, 1957, 370);

— Тільки який же вас піп повінчає? Вона ж, мабуть, католичка, а ти магометанської віри?.. (Гончар, Маша.., 1959, 7);

*Образно. — Голоту й землю повінчать! тоді лиш буде вічна згода (Тич., І, 1957, 71).

Значення в інших словниках

1. повінчати — повінча́ти дієслово доконаного виду  Орфографічний словник української мови
2. повінчати — -аю, -аєш, док., перех. Одружити за церковним обрядом; обвінчати.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. повінчати — ПОВІНЧА́ТИ, а́ю, а́єш, док., кого. Одружити за церковним обрядом; обвінчати. – Ні я свого чоловіка перед весіллям не бачила, ні він мене; батьки заручили й повінчали (Леся Українка); Так ніхто з селян і не побачив...  Словник української мови у 20 томах
4. повінчати — ОДРУЖИ́ТИ з ким, на кому і без додатка (з'єднати шлюбом чоловіка з жінкою), ПОЄДНА́ТИ кого з ким, СПАРУВА́ТИ, ПРИСТРО́ЇТИ розм., ОБКРУТИ́ТИ розм. (ОКРУТИ́ТИ розм.), ПОДРУЖИ́ТИ розм., ЗАШЛЮ́БИТИ заст., ОПЕНЬГА́ТИ діал.  Словник синонімів української мови
5. повінчати — Повінча́ти, -ча́ю, -єш гл. Повѣнчать. І світ мені зав'язали, із нелюбом повінчали. Чуб. V. 539.  Словник української мови Грінченка