покруч
ПО́КРУЧ, по́круча, ч., по́кручі, ж., розм.
1. Потомство, виведене від схрещування різних порід тварин, видів рослин;
// Окрема тварина чи рослина такого потомства.
Розставлення хитрих, зрадливих пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав з собою від Швейка нового потворного покруча [пса] (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 54).
2. Потомок від шлюбу представників різних людських рас (переважно білих із кольоровими); метис.
Покруч, провівши нервово краєм долоні по своїх масних губах, звернувся до чужинця невідомою йому мовою (Досв., Гюлле, 1961, 43).
3. перен., зневажл. Нікчемна людина, що має негативні риси характеру й викликає відразу; виродок.
— Битися закортіло, собако? Ну, вставай! Знатимеш, як плодити покручів з чужою жінкою (Тулуб, Людолови, II, 1957, 123);
Маринко, Мариночко, доню моя! — стогне душа. — Навіщо ж ти завдала мені такого болю? Навіщо тобі здався той дармоїд, той покруч?! (Речм., Твій побратим, 1962, 143);
Святі отці довго косували на пана Стадницького, взиваючи його єзуїтським покручем (Стельмах, І, 1962, 256).
4. перев. мн., перен., рідко. Відхилення в розвитку чого-небудь.
Чудні слова [іншомовні] тільки пробуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі… (Н.-Лев., І, 1956, 174).
5. перен., рідко. Те, що повилося, покрутилося.
Мати вже показує, що на покручі гороху з’ явився ще сонний перший цвіт (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 72).
Словник української мови (СУМ-11)