покіль
ПО́КІЛЬ, присл., спол., розм. Те саме, що по́ки.
А покіль що — повернем річ на Квіти (Гл., Вибр., 1951, 63);
[Олекса:] Дівчатам покіль що нічого не кажіть, а то і гульня буде смутною (Вас., III, 1960, 15);
— Їж, покіль є що їсти! (Коцюб., І, 1955, 138);
Цар йому на тому слові: «А ходіть, покіль здорові!» (Перв., Казка.., 1958, 33);
Ти [Янка Купала] будеш жить, покіль твої пісні Лунатимуть над рідною землею (Криж., Срібне весілля, 1957, 66);
Ой стій же ти, коню, Та не тупай ногою, Да покіль поговорю Да я з рідною сестрою! (Нар. лірика, 1956, 320);
Їм я квашу солоденьку; Здумав загадку стареньку; Покіль другу скомпоную — Розгадайте перше цюю (Гл., Вибр., 1951, 206).
Словник української мови (СУМ-11)