политий
ПОЛИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до поли́ти 1, 4.
Каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками (Мирний, III, 1954, 257);
При болях у вусі, ревматичних болях і подагричних опухах роблять гарячі обкладки з маленьких мішечків, наповнених порівну сумішшю квіток бузини чорної і ромашки і политих кип’ятком (Лікар. рослини.., 1958, 111);
Шелестить, шумить Зелений мис, щедро политий тропічними зливами (Руд., Остання шабля, 1959, 238);
Знайде [малеча] кущик іще не политий — хлюп! — і знов до шаплика (Головко, І, 1957, 182);
// У знач. прикм.
А під тином, де не скопано, свій особливий, ніким не саджений і не политий город (Донч., V, 1957, 129);
// поли́то, безос. присудк. сл.
Пізніше, коли все поле буде полито, складуть акта. І коли якість буде визнана відмінною, — тракторист-машиніст і поливальник одержать премію (Рад. Укр., 17.V 1968, 1).
◊ Поли́тий кро́в’ю (по́том, сльоза́ми, слізьми́, сльозьми́ і т, ін.):
а) який зазнав багато горя, страждань; згорьований (у 1 знач.).
І тільки перевізник з піднятим угору веслом тягнувся головою, мов соняшник, за піснею своєї, кров’ю политої землі (Стельмах, II, 1962, 58);
І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров’ю, То я одпочину… (Шевч., І, 1963, 241);
б) важко оброблений, здобутий і т. ін. ким-небудь.
— А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров’ю й потом полита (Тулуб, Людолови, І, 1957, 20);
— Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих (Коцюб., II, 1955, 72);
Цікавий і допитливий Тарас одного разу й сам надумав пошукати тих залізних стовпів, що підпирали небо над рясно политою невільницькими слізьми, потом і кров’ю землею (Слово про Кобзаря, 1961, 15).
Словник української мови (СУМ-11)