пом’яти

ПОМ’Я́ТИ, мну, мнеш, док , перех.

1. Док до м’яти 1-4.

Панько витяг із воза добрий жмут соломи, пом’яв, потер на віхоть та й запхав на дно шапки (Март , Тв , 1954, 162);

Юля поклала під дерево велосипед і, розіславши плаття, очевидно, для того, щоб його не пом’яти, сіла на траву (Тют., Вир, 1964, 245);

Дуже важливо під час транспортування ссавців у лабораторію не пом’яти шерсті (Вигот. чучел.., 1956, 33);

Де не взявся сизокрилий Голубок — Як ухопить Горобчика за чубок! Пом’яв його, понівечив, як хотів (Гл., Вибр., 1951, 53);

Торік у лісі його пом’яв ведмідь, і він і досі не міг одужати (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 60);

// безос.

— Після фронту, бачте, мене трошки пом’яло (Рудь, Гомін.., 1959, 24).

◊ Пом’я́ти боки́ кому — те саме, що Полата́ти (нам’я́ти) бо́ки кому ( див. бік).

[Бурлака:] Мабуть, старшина догадався, що не прийшов на весілля, бо пом’яв би [Бурлака йому] боки (К-Карий, І, 1960, 61).

2. Дуже пошкодити ударами, поштовхами і т. ін.; попсувати.

Пом’яти буфер.

3. М’яти якийсь час.

Яків пом’яв-пом’яв [рибу] і похнюпився (Мирний, І, 1954, 297);

Пом’яв [Чугайстир] задоволено круглий живіт, покректав.. й почав прощатись (Коцюб., II, 1955, 350);

— Тітко Маріє, чи сюди кізяка в глину не треба більш?.. Марія подивилась, пом’яла в пучці — Ні, гарна ж глина, — сказала (Головко, II, 1957, 101).

Словник української мови (СУМ-11)