почесті
ПО́ЧЕСТІ, тей, мн. (рідко одн. по́честь, і, ж.).
1. Вияви поваги, пошани до кого-, чого-небудь.
— Справді не знаю, чим я так заслужився, що пан староста зволили явитись. Я мушу вважати це за незвичайну почесть (Март., Тв., 1954, 197);
Коли судилось щастя і мені, — даруйте ви не почесті бучні і не самотній затишок на схилі моїх років, — а дружніх слів тепло (Мур., Багаття, 1940, 64);
Семен звик, що його безперестанно хвалить начальство, і тепер усе робив, аби заслужити ще більших почестей (Зар., На.. світі, 1967, 60);
// Ритуал вшанування кого-, чого-небудь.
Як ветерана полку, його ховали з усіма військовими почестями (Гончар, III, 1959, 123);
[Терешко:] Ви ж люди військові, і Сокіл військовий. От і треба його зустріти з почестями, з рапортом (Зар., Антеї, 1962, 7);
// Пожертвування на честь богів.
Далі, потрійним тріумфом до Римського замку вступивши, Цезар богам італійським обіцяну почесть складає: Триста в великому місті присвячує храмів обітних (Зеров, Вибр., 1966, 258).
Словник української мови (СУМ-11)