по-своєму
ПО-СВО́ЄМУ, присл.
1. Відповідно до власного бажання, розуміння, уподобання тощо; на власний розсуд.
— Не я ж буду, щоб я не зробив по-своєму! (Кв.-Осн., II, 1956, 473);
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки. Давай вони його [Вола] по-своєму судить (Греб., І, 1957, 48);
— А Юрко нашого Олександра чого вартий! Усі книжки, які були у пана, поперечитував і тепер по-своєму починає порядкувати на городі і в полі (Стельмах, II, 1962, 72);
// З свого погляду, із своєї точки зору.
Він по-своєму правий.
2. Не так, як усі інші; своєрідно.
Всякий, каже народна приказка, розумний по-своєму: один спершу, а другий — потім (Рад. Укр., 5.III 1961, 2);
Матроси співали майстерно. Мотив був суворий, мужній і по-своєму оригінальний (Тулуб, В степу.., 1964, 399).
3. Рідною мовою.
І всі мови Слав’янського [слов’янського] люду — Всі знаєте. А своєї Дас(т)ьбі… Колись будем І по-своєму глаголать [говорити] (Шевч., І, 1963, 332);
— А ти, хлопче,.. в гімназії говори по-руському.., а то завжди — по-своєму, по-українському (Головко, II, 1957, 266).
Словник української мови (СУМ-11)