продзвонити
ПРОДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, док.
1. неперех. Док. до дзвони́ти 1.
Продзвонили востаннє: поїзд рушив (Л. Янов., І, 1959, 382);
Продзвонив дзвоник. Учні з галасом займають свої місця (Кол., Терен.., 1959, 22).
2. перех. і неперех. Дзвоном позначити час або повідомити про що-небудь.
Годинник в залі продзвонив дванадцять (Н.-Лев., III, 1956, 157);
Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк (Головко, 1, 1957, 45);
// безос.
З башти продзвонило дванадцять (Коцюб., II, 1955, 413).
◊ Продзвони́ти по душі́, церк. — забити у дзвони, оповіщаючи про чиюсь смерть.
Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили… (Мирний, І, 1949, 203).
3. неперех. Дзвонити якийсь час.
◊ Продзвони́ти зуба́ми — протремтіти (звичайно від страху, з переляку, від холоду) якийсь час.
— Цілу ніч, — розповідала вона, — я з дитиною продзвонила там зубами від страху на якійсь бочці (Козл., Ю. Крук, 1957, 440).
4. неперех., перен., розм. Розголосити, поширити (звістку, новину, чутку і т. ін.).
— Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! (Н.-Лев., І, 1956, 140).
Словник української мови (СУМ-11)