пронира
ПРОНИ́РА, и, ч. і ж., розм. Те саме, що проно́за.
Там [у школі] прониру якого, ябеду осміють.., часом і виб’ють гуртом (Мирний, І, 1954, 123);
Що тільки не говорив йому той пронира в «Кукушці»! Теж, мабуть, сп’яна розв’язав свій язик (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 145).
Словник української мови (СУМ-11)