руїна
РУЇ́НА, и, ж.
1. перев. мн. Залишки зруйнованої споруди, населеного пункту.
Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк і цегла (Коцюб., II, 1955, 7);
Недалеко від берега з давніх-давен височать над Дністром, біля самого Хотина, руїни старої фортеці (Петльов., Хотинці, 1949, 8);
Дерева царювали над цими руїнами, над колишніми будинками й вулицями (Загреб., Європа. Захід, 1961, І07);
*У порівн. Скелі стояли серед чорного ліска, ніби руїни замчища (Н.-Лев., II, 1956, 409);
// розм. Будівля, що перебуває у надзвичайно занедбаному стані.
Хоч не зруйнована — руїна ся будова, З усіх кутків тут пустка вигляда (Л. Укр., І, 1951, 71);
Вони вже привикли до такого життя, а синові — він з панами поводиться, у їх буває, може коли прийдеться і до себе покликати — як його у такі руїни? (Мирний, IV, 1955, 117);
*Образно. Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! (Шевч., І, 1951, 330);
// перен. Те, що залишилось, уціліло від чого-небудь, що зникло, минуло.
Державна організація виникла на руїнах первісно-общинного ладу (Іст. СРСР, І, 1956, 11);
Від мого дитинства лиш руїни Зосталися… (Перв., І, 1958, 318).
◊ В руї́нах — зруйнований.
Дзвонять копита, жито побито. Спалені села, в руїнах міста (Сос., II, 1958, 272);
Зво́дити (звести́) з руї́н див. зво́дити;
Лежа́ти в руї́нах див. лежа́ти;
Підво́дити (підвести́) з руї́н див. підво́дити;
Підніма́ти (підійма́ти, підня́ти, підійня́ти) з руї́н див. підніма́ти;
Підво́дитися (підвести́ся, встава́ти, вста́ти і т. ін.) з руї́н — відроджуватися, відбудовуватися (про зруйновані міста, села, будівлі і т. ін.).
Плинуть хмарки, наче білі пави, Над старими площами Варшави, Що з кривавих підвелась руїн Величчю неподоланних стін (Рильський, III, 1961, 271);
Встає Донеччина з руїн, і.. в далечінь гудки несуть мелодію залізну (Сос., II, 1958, 499);
Постава́ти (поста́ти) з руї́н див. постава́ти¹.
2. перен., розм. Немічна від старості або хвороби людина.
— Така руїна, просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні та купелі… (Л. Укр., III, 1952, 530);
«І для чого було запрошувати цю руїну»,— мимоволі подумав Плачинда, гречно вклоняючись і посміхаючись до старого (Стельмах, І, 1962, 329).
3. Повний розвал, розруха.
Чутки з батьківщини йдуть зовсім не радісні: голод, епідемії, руїна (Кол., На фронті.., 1959, 11);
В теплушці тихо… Та заводить річ Сусід мій: — Да-а! Руїна скрізь, розруха… (Бичко, Простота, 1963, 87).
4. Руйнування, знищення чого-небудь.
Діється в Елладі через довгий час після руїни Трої (Л. Укр., II, 1951, 328);
Скрізь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшні сліди руїни й нещадного палійства (Довж., І, 1958, 324).
5. Повне розорення, занепад чого-небудь.
В світі мало говорили про його смерть, далеко більш говорилось про несподівану руїну його маєтку (Л. Укр., III, 1952, 514);
— Нема іншого виходу, лиш подаватися на перенесення. Але ж бо матеріальна руїна. Тут продай хату й реальність, а там не купиш (Март., Тв., 1954, 191).
Словник української мови (СУМ-11)