уславляти
УСЛАВЛЯ́ТИ (ВСЛАВЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш і УСЛА́ВЛЮВАТИ (ВСЛА́ВЛЮВАТИ), юю, юєш, недок., УСЛА́ВИТИ (ВСЛА́ВИТИ), влю, виш; мн. усла́влять; док., перех., уроч.
1. Робити знаменитим, славнозвісним, сприяти величі когось, чогось.
І ось прокотилася слава По всьому донецькім краю, Що йде попереду Полтава, Вславляючи область свою (С. Ол., Вибр., 1959, 222);
Щепкін у малих ролях створював незабутні образи, уславлюючи цим і авторів маловідомих п’єс (Збірник про Кроп., 1955, 83);
Яким величезним почуттям відповідальності має перейнятися кожен з нас [митців] у змалюванні наших людей, щоб не здрібнити, не применшити їх,.. щоб, віддаючи належне забавності та цікавості, не втратити головного, того, що в житті уславило і звеличило нашу людину (Довж., III, 1960, 311);
Шахтобудівельники Донбасу уславили себе, встановивши світовий рекорд швидкості проходки вертикальних стволів (Цюпа, Україна.., 1960, 187).
2. Високо оцінювати, прославляти кого-, що-небудь.
Самому ж себе уславляти — не приходиться, та й не личить (Мирний, V, 1955, 400);
Той не співець, хто не кличе на бій, Хто в пісні народ не уславлює свій (Криж., Калин. міст, 1940, 93);
А Христю всі вславляли — в класі перша красуня! (Грим., Незакінч. роман, 1962, 6);
«Плуг» [вірш П. Тичини] був твором, що уславляв революцію (Поезія.., 1956, 81).
3. розм. Поширювати негативні відомості про кого-небудь, плітки, які ганьблять, засуджують.
— Та він [Тарас] у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре — він удвічі добрий (Вас., II, 1959, 361).
Словник української мови (СУМ-11)