уславляти

УСЛАВЛЯ́ТИ (ВСЛАВЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш і УСЛА́ВЛЮВАТИ (ВСЛА́ВЛЮВАТИ), юю, юєш, недок., УСЛА́ВИТИ (ВСЛА́ВИТИ), влю, виш; мн. усла́влять; док., перех., уроч.

1. Робити знаменитим, славнозвісним, сприяти величі когось, чогось.

І ось прокотилася слава По всьому донецькім краю, Що йде попереду Полтава, Вславляючи область свою (С. Ол., Вибр., 1959, 222);

Щепкін у малих ролях створював незабутні образи, уславлюючи цим і авторів маловідомих п’єс (Збірник про Кроп., 1955, 83);

Яким величезним почуттям відповідальності має перейнятися кожен з нас [митців] у змалюванні наших людей, щоб не здрібнити, не применшити їх,.. щоб, віддаючи належне забавності та цікавості, не втратити головного, того, що в житті уславило і звеличило нашу людину (Довж., III, 1960, 311);

Шахтобудівельники Донбасу уславили себе, встановивши світовий рекорд швидкості проходки вертикальних стволів (Цюпа, Україна.., 1960, 187).

2. Високо оцінювати, прославляти кого-, що-небудь.

Самому ж себе уславляти — не приходиться, та й не личить (Мирний, V, 1955, 400);

Той не співець, хто не кличе на бій, Хто в пісні народ не уславлює свій (Криж., Калин. міст, 1940, 93);

А Христю всі вславляли — в класі перша красуня! (Грим., Незакінч. роман, 1962, 6);

«Плуг» [вірш П. Тичини] був твором, що уславляв революцію (Поезія.., 1956, 81).

3. розм. Поширювати негативні відомості про кого-небудь, плітки, які ганьблять, засуджують.

— Та він [Тарас] у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре — він удвічі добрий (Вас., II, 1959, 361).