хоч
ХОЧ¹, ХОЧА́, спол.
1. допустовий. Уживається у складнопідрядних реченнях з логічною невідповідністю між змістом складових частин; відповідає за значенням словосполученню незважаючи на те, що; ужитий на початку підрядного речення, сполучає допустове підрядне речення з головним.
Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася і заросла травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився на старому житлі (Коцюб., II, 1955, 7);
З обличчя молодого студента не сходив вираз таємного болю, терпіння, хоча після першого погляду се годі було примітити (Хотк., І, 1966, 39);
Поезія співає в серці, хоч її й не витягнеш на папір (Досв., Вибр., 1959, 24);
// Уживається з протиставними сполучниками а,але, та,проте, зате, однак, все ж і т. ін. в головному реченні.
Хоч мороз і припікає, зате комарів немає (Укр.. присл.., 1963, 238);
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце (Мирний, І, 1949,349);
Під сіточкою опинився [голубок].. Чи сіточка гнила, Чи так воно вже склалось — Хоч ніжку натрудив, хоч крилечко пом’ялось, Одначе вирвався і полетів (Гл., Вибр., 1951, 76);
Нога все-таки болить, хоч не дуже, а все ж болить (Л. Укр., V, 1956, 30);
Хоч на історії дід і не знався, та все ж із ним цікаво було побалакати (Хотк., І, 1966, 80);
Хоча було холодно, проте хуторяни, жаліючи чобіт, прийшли босі (Гончар, III, 1959, 222);
// Уживається перед словом або зворотом з допустовим значенням у простому реченні.
Дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти (Вовчок, І, 1955, 368);
З виду дід був древній, столітній, хоч ще кремезний (Мирний, І, 1954, 165).
2. допустовий, з інфін. або наказ. сп. Ужитий на початку підрядного речення, сполучає порівняльно-допустове речення з головним; виражає припущення, певну межу, ступінь вияву чого-небудь або можливий наслідок чогось.
Їсти — хоч свої пальці гризти (Укр.. присл.., 1963, 57);
Як те паня, як ту дитину, У намистах водив! Та знемігся неборака — Хоч продавай хату Та йди в найми (Шевч., II, 1963, 127);
— А на голові неначе куделя, хоч бери веретено та й пряди княгиню на починки,— жартував далі Кривоніс (Н.-Лев., VII, 1966, 131);
— Біда з ними. Читають, читають, а тоді як зведуться, так хоч водою розливай (Тют., Вир, 1964, 511);
— Ніякий мур ще нікого не втримав,— озвалася нарешті Марися Павлівна.— Хоч і до неба вимуруйте його! (Гончар, Бригантина, 1973, 77);
// У поєднанні з часткою би, б пов’язує частини речення, вживаючись перед кожною з них і надаючи реченню твердження, протилежного тому, на яке можна було б розраховувати, якого можна було б сподіватися.
В той час Скирти і клуня зайнялись, І зорі зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обізвавсь (Шевч., II, 1963, 33);
Катря прощалася так само, як віталась… Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок! (Вовчок, I,1955, 257);
Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша, хоч би на крихту змінилася (Мирний, І, 1949, 332);
[Матрона (соромливо закриваючись):] Матрона варвара цілує! Ганьба!.. [Патрицій:] А чоловік стоїть і — хоч би слово! (Л. Укр., II, 1951, 539);
— Потім, як говорив він з-за стола, очей вже не зводила з нього, а він хоч би раз глянув (Головко, II, 1957, 148);
— І всю зиму надворі босоніж перебігали [діти], а хоча б яке бухикнуло раз (Стельмах, І, 1962, 222).
[А&́130; та] хоч би й (хоча́ б і)…— поєднуючись з дієсловами мин. ч., виражає припущення.
— Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,— Водиці я не сколотив. Бо ще й не пив: А хоч би й пив, то шкоди в тім немає (Гл., Вибр., 1951, 39);
— Цього не скажу, бо нічогісінько не знаю. Та хоч би я й знала, то про це тобі не сказала б (Н.-Лев., VII, 1966, 154).
♦ Ви́дно, хоч го́лки збира́й див. ви́дно;
[Те́мно,] хоч о́ко ви́коли див. вико́лювати;
Хоч відбавля́й див. відбавля́ти;
Хоч ві́ником мети́ див. ві́ник;
Хоч ві́шайся див. ві́шатися;
Хоч вовкі́в гони́ (ганя́й) див. вовк;
Хоч во́вком вий — уживається для вираження відчаю, розпуки.
— Ти бачив, Васю, як танцюють чоловіки, коли вони самі? ..Який страшний, самітницький, хоч вовком вий, сум лежить на дні їхніх очей (Загреб., Спека, 1961, 26);
Хоч водо́ю розлива́й див. вода́;
Хоч в о́ко (в о́чі, у ві́чі) стрель (стре́льни, дай); Хоч о́ко (о́чі) ви́йми (ви́бий, ви́коли); Хоч о́ком світи́ див. о́ко¹;
Хоч ву́ха затика́й див. ву́хо;
Хоч гать гати́ див. гати́ти;
Хоч голово́ю товчи́ об стіну́ див. товкти́;
Хоч гре́блю гати́ (нагати́) див. гре́бля;
Хоч до ра́ни клади́ див. ра́на;
Хоч до ра́ни приклада́й (приклади́) див. приклада́ти;
Хоч живце́м лізь (ляга́й) у зе́млю (у домови́ну); Хоч живце́м помира́ти (ги́нути) див. живце́м;
Хоч заби́й див. забива́ти;
Хоч заби́йся див. забива́тися;
Хоч зали́йся див. залива́тися;
Хоч запали́ див. запа́лювати;
Хоч зарі́ж (зарі́жте) див. зарі́зати;
Хоч з гарма́ти стріля́й див. гарма́та;
Хоч здо́хни див. здиха́ти¹;
Хоч з колі́на ви́лупи див. вилу́плювати;
Хоч з лиця́ во́ду пи́ти (пий) див. вода́;
Хоч з мо́сту [та] у во́ду див. вода́;
Хоч з (із) ха́ти тіка́й див. тіка́ти;
Хоч карти́ну малю́й — дуже гарний на вроду.
Йому подобається і їхня [близнят] ніяковість, і їхня упертість, і молода сила, що проглядає навіть крізь незграбну одежу. «Одягни їх полюдськи — і хоч картину малюй» (Стельмах, І, 1962, 80);
Хоч кіл (кіло́к) на голові́ теши́ див. голова́;
Хоч коне́м грай див. гра́ти²;
Хоч коти́ гарма́ти див. коти́ти;
Хоч коти́ся див. коти́тися¹;
Хоч кошеня́т бий див. кошеня́;
Хоч кричи́ гвалт — те саме, що Хоч кричи́ про́бі ( див. про́бі); Хоч кричи́ про́бі див. про́бі;
Хоч крізь зе́млю прова́люйся; Хоч крізь зе́млю провали́тися див. прова́люватися;
Хоч круть-ве́рть, хоч верть-кру́ть див. круть-ве́рть;
Хоч круть, хоч верть див. круть;
Хоч лопа́тою горни́ (греби́, загріба́й і т. ін.) див. лопа́та;
Хоч ло́пни див. ло́пати¹;
Хоч ляга́й та вмира́й (помира́й); Хоч у я́му (домови́ну, моги́лу і т. ін.) ляга́й див. ляга́ти;
Хоч малю́й, хоч цілу́й див. малюва́ти;
Хоч мене́ (його́) ріж (рі́жте і т. ін.) див. рі́зати;
Хоч мотузки́ крути́ див. крути́ти;
Хоч ноже́м ріж див. рі́зати;
Хоч обі́ддя гни див. обі́ддя;
Хоч одни́м о́ком гля́нути (подиви́тися і т. ін.)— тільки поглянути, подивитись.
— Раз уже опинилась в селі, чому б і не зайти. Хіба ж не цікаво хоч одним оком глянути, в яку халепу мало не вскочила була! (Головко, А. Гармаш, 1971, 265);
Хоч пан, хоч пропа́в див. пан;
Хоч провали́ся див. прова́люватися;
Хоч провали́ся в безо́дню див. прова́люватися;
Хоч розірви́ся; Хоч надво́є розірви́ся див. розрива́тися¹;
Хоч святи́х вино́сь [із хати] див. святи́й;
Хоч [сядь та й] плач;
Хоч [ти] плач див. пла́кати;
Хоч [ти] лу́сни див. лу́снути;
Хоч тіка́й на край сві́та див. тіка́ти;
Хоч трі́сни див. трі́скати;
Хоч уби́й (уби́йте) див. убива́ти¹;
Хоч у во́ду скачи́ (стриба́й і т. ін.) див. вода́;
Хоч у ву́хо вбгай (бгай) див. ву́хо;
хоч умри́ див. умира́ти;
Хоч у пе́кло — про безвихідне становище, про стан відчаю;
Хоч у ра́мці (рямця і т. ін.) вправ див. вправля́ти¹;
Хоч утіка́й з ха́ти див. утіка́ти.
3. тільки хоч, розділ. Уживається на позначення того, що з ряду перелічуваних предметів, явищ, дій і т. ін. можливе тільки щось одне.
Хоч їж, хоч дивись, а щоб ціле було і неголодний був! (Укр.. присл.., 1963, 87);
— Може, в тебе, Тихоне, немає дома хліба печеного? То дамо. А на завтра — хоч сходю [сходжу], а хоч пошлю Христю та й учинимо (Головко, II, 1957, 137).
4. протиставний. Уживається для вираження протиставного зв’язку між сурядними реченнями або між однорідними членами простого речення; відповідає за значенням словам однак, проте, але і т. ін.
Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався (Коцюб., І, 1955, 377);
Юзі не казали, що Зоня приїхала вмисне для неї, бо й сама Зоня не мала того знати, щоб «не заносилась» дуже, хоча спритна Зоня хутко про те догадалась (Л. Укр., III, 1952, 647);
Він не сказав їй ні слова осуду, хоча краще б сказав, аніж ховати його під маскою своєї директорської витримки (Гончар, Бригантина, 1973, 75);
Витираючи сльози, нахилилася [мати] до своєї дитини: — Іди, сину, щасливим, хоча де те щастя, коли вже війна (Стельмах, І, 1962, 472).
5. тільки хоч. Відповідає за значенням єднальному сполучнику «і» при переліку.
І що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобинка у скриньці, так сьому так усе без порчі й бути? (Кв.-Осн., II, 1956, 22);
Нічого нового він [лікар] мені не сказав: ванни ті ж самі, температури, тієї ж самої, ходить на їх коли вгодно, хоч рано, хоч пізно, все одно (Л. Укр., V, 1956, 13).
ХОЧ², ХОЧА́, част.
1. видільна. Виділяє один із членів речення за ознакою допустовості; близька за значенням до слів: принаймні, в усякому разі.
Де кінь покачається, там хоч шерсть та останеться (Укр.. присл.., 1963, 263);
У Почаєві святому Ридала-молилась [Ярина], Щоб Степан той, доля тая, Їй хоча приснилась (Шевч., II, 1963, 337);
«Піду я хоч одвідаю свою матусю»,— думає [Наталя] (Вовчок, І, 1955, 100);
— Дивись, кажу, батько від дому одбився, щоб хоч не бачити, який у нас непорядок (Мирний, I, 1954, 167);
Роман пішов навздогінці за нею, щоб надивитись на неї хоч здалеки (Н.-Лев., VI, 1966, 310);
— Це просто мов щире бажання хоч чим-небудь підкреслити повагу і симпатію до вас (Довж., І, 1958, 488);
— З тобою можна хоч коли-небудь до ладу поговорити? (Стельмах, II, 1962, 311).
2. тільки хоч, обмежувально-видільна. Близька за значенням до слів: тільки, лише.
[Орест:] Часом я цілий день стараюсь почути від вас хоч одно ласкаве слово (Л. Укр., II, 1951, 43);
— Сьогодні вранці в село приїхали стражники. Вони підуть на панське поле, і хай-но якийсь писок хоч писне, дадуть такого бобу, що й на печі не всидить (Стельмах, І, 1962, 572).
3. підсил. Уживається для підсилення висловленого тим словом або словосполученням, якого стосується; близька за значенням до слів: навіть, хай навіть.
Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слізка з моїх очей за себе самую (Вовчок, І, 1955, 18);
Була в Охріма сіра Свита, Так хороше пошита: Іззаду вусики з червоного сукна, На комірі мережечка така, що на,— Хоч голові носити! (Гл., Вибр., 1951, 31);
— Ти оце наважилась од мене втекти і ладна вийти заміж хоч і за сажотруса,— сказала мати (Н.-Лев., VI, 1966, 57);
// У сполученні з ласткою би, б:
а) уживається з тим самим значенням.
Тиховичеві осміхнулась перспектива живої діяльності хоч би у чужому краї, на користь чужому людові (Коцюб., І, 1955, 223);
[Патрицій:] Ти думаєш, вони надовго скинуть [ярмо]? [Неофіт-раб:] Хоч би на мить, і то вже варто праці! (Л. Укр., II, 1951, 238);
б) виражає настійливе побажання, сподівання; у значенні добре було б.
Трохи не вмер Кирило Іванович, як побачив свою матір.. Хоч би хоч не звала сином!.. Подумав би [пан], що за ділом яка стороння (Мирний, І, 1954, 158);
— Та хоча б вижив… Славний він хлопець (Гончар, III, 1959, 165);
— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали… (Тют., Вир, 1964, 76).
♦ Хоч би брово́ю моргну́в див. брова́;
Хоч би госпо́дь посла́в див. госпо́дь;
[А&́130 та] хоч би й так — уживається як відповідь, що виражає припустимість чого-небудь; немає нічого особливого, незвичайного.
— Чого це ти така спішна? Чи не думаєш ти часом іти заміж? — сказала мати.— А хоч би й так! (Н.-Лев., VI, 1966, 60);
[Прісцілла:] Так то ж не марево, то справжнє місто. [Руфін:] Та хоч би й так. Воно мені чуже (Л. Укр., II, 1951, 507);
У неї ревниво блиснули очі: — До своєї селючки рвешся? — А хоч би й так… (Тют., Вир, 1964, 186);
Хоч [би] півсло́ва (півслове́чка) див. півсло́ва, півслове́чка; Хоч би [тобі́] ву́сом моргну́в див. ву́са;
Хоч би [тобі́, собі́, вам] ву́сом (у́сом, ву́хом, брово́ю) пові́в (повели́) див. пово́дити¹;
Хоч і…— уживається при відокремлених словах у значенні хай навіть, нехай.
І ще зранку.. понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан (Кв.-Осн., II, 1956, 19);
[Милевський:] Шлюб — се кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів (Л. Укр., II, 1951, 23).
4. видільна, перев. у поєднанні з часткою б и, б. Уживається перед тим словом або словосполученням, якого стосується; близька за значенням до слів: наприклад, приміром.
— От хоч би й я… якби люди по правді жили, чи терпіла б я.. те горе та нужду, що прийшлось витерпіти (Мирний, І, 1949, 277);
Ви нічого, на жаль, не пишете ані про себе й свої роботи, ані про одеські новинки, хоч би літературні (Коцюб., III, 1956, 209);
— Міномет має велике майбутнє. Візьми хоча б «катюші» — найкращі сучасні міномети… (Гончар, III, 1959, 84);
— Таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зі мною раз було… (Тют., Вир, 1964, 16).
5. підсил. Входить до складу словосполучень із займенниками (хто, що, який, який-небудь і т. ін.) або прислівниками (де, коли, куди, як, як-небудь і т. ін.) і надає вислову означального значення: будь-який, всякий. Хоч де — у всякому місці, байдуже де; будь-де.
Біда біду хоч де, то знайде (Укр.. присл.., 1963, 39);
Хоч коли́ — у всякий час, байдуже коли; будь-коли;
Хоч куди́:
а) у всяке місце, байдуже куди; будь-куди.
У кінці язика можна допитатися хоч куди (Укр.. присл.., 1963, 288);
[Аквіла:] Хоч куди подайся — вмерти треба, як не тепер, то згодом (Л. Укр., II, 1951, 486);
б) див. куди́;
Хоч хто — все одно, байдуже хто; всякий, будь-хто.
— Почув би ти, що Шпак розумний каже,— Завидно стане хоч кому (Гл., Вибр., 1951, 75);
Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе, й боявся… боявся за Христю!.. (Мирний, І, 1949, 297);
Хоч [би] що — все одно, байдуже що, що завгодно; будь-що.
Та хоч що там хай кажуть, а вона знає одне: з любові народився [Порфир] (Гончар, Бригантина, 1973, 84);
Хоч би що він думав, хоч би що робив, а якась потаємна думка точить його серце (Чаб., Балкан. весна, 1960, 277);
Хоч як — як завгодно; як-небудь, абияк.
Орлик аж на шляху дожене [дідуся] і, хоч як його відганяй, таки сяде дідусеві на плече (Гончар, Бригантина, 1973, 106);
Хоч яки́й — все одно який, байдуже який; будь-який.
[Кай Летіцій:] І хоч який він є в житті осібнім, а все ж він добрий римський громадянин (Л. Укр., II, 1951, 361).
6. модальна. Виражає можливість або неможливість, схвалення або несхвалення висловлюваної думки, її логічну оцінку з погляду ймовірності, реальності прямого ствердження і т. ін.
— То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, тоді й за гроші…— Добре… Хоч і так зроби, сину (Мирний, І, 1949, 323);
— Ну, а тепер хоч і прощавайте! — підійшов [Артем] до Остапа, що крайній од порога сидів на призьбі, простяг руку (Головко, II, 1957, 425).
Словник української мови (СУМ-11)