хрум
ХРУМ¹, у, ч., розм. Те саме, що хру́мкіт.
Мабуть, нема на світі більшої насолоди, як покурити в ранішній стайні: легко так, п’янко, а м’який конячий хрум десь аж до серця дістає (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 200).
ХРУМ², ХРУМ-ХРУМ, виг., розм.
1. Звуконаслідування, що означає тріск при розжовуванні їжі.
Коли чує: хрум-хрум. Він потихеньку туди, —аж там лисичка диню їсть (Сл. Гр.).
2. діал. Уживається як присудок за знач. хру́мати.
Сніг — хрум-хрум під ногами (Ів., Таємниця, 1959, 35).
Словник української мови (СУМ-11)