хрусткий
ХРУСТКИ́Й, а́, е́.
1. Який видає тріск, хрустить.
— Підемо,— роздратовано урвав його Сагайдачний і рушив по хрустких уламках алебастрових рам, дзеркал і посуду (Тулуб, Людолови, II, 1957, 128);
Він ховає хустку до кишені, підводить очі на провідника, бере з його рук хрустку пачку і, розірвавши пергамент, добуває з неї сухарик (Досв., Вибр., 1959, 206);
*Образно. Не забуду вечора хрусткого, Інею й тоненького льодку, Коли сам я вийшов на дорогу, Ніби вперше на своїм віку (Рильський, III, 1961, 268);
Як в темряві усе завмерло! Хрусткий на серці стигне лід, і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 35);
Вони виходять на вулицю у колюче сяйво січневого хрусткого морозу (Собко, Матв. затока, 1962, 285).
2. Крихкий, ламкий.
І хоча калюжі уночі ще вкривалися тоненькою, хрусткою кригою.., сонце вдень уже гріло сильно і тепло (Собко, Звич. життя, 1957, 72);
Пробиваючи ціпком хрустку, підрум’янену місяцем скоринку снігу, Степан Васильович бадьоріше прямує до хутора (Стельмах, І, 1962, 645).
Словник української мови (СУМ-11)