чимчикувати
ЧИМЧИКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
1. Іти швидко, поспішно, часто ступаючи.
Попід тином біжить мати Свою дочку переймати:— Вернись,— каже,— чи не чуєш? Куди ж це ти чимчикуєш? (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 31);
Люде, стрічаючись з бабою, аж дивувались, чого це завсіди поважна Зінька так швидко чимчикує вздовж улиці (Н.-Лев., VI, 1966, 327);
Моріг зелений перерізується посередині биндочкою — стежкою, по котрій чимчикують ноги молодиць, дівчат, чоловіків, поспішаючи у місто на базарний день (Коцюб., І, 1955, 458);
— Поспішаю оце до тебе, а мені зустрічається дід-мороз. — Куди чимчикуєш?— питає він (Гур., Новели, 1951, 48).
2. Іти (перев. повільно); плестися.
Над шляхом густим димом Курява знялася. У тій куряві похила Стомлена ватага З заробітків чимчикує… (Манж., Тв., 1955, 43);
— Я теж на Красилівку чимчикую. Якщо хочете, підемо разом (Коп., Подарунок, 1956, 21);
Дворічне дівча чимчикувало за матір’ю, невідступно тримаючись парканів, будинків понад тротуаром (Ле, Опов. та нариси, 1950, 264);
Шлях стелився перед нею далеко-далеко. Мов чимчикувала молодиця аж у самий Прибалтійськ (Дмит., Обпалені.., 1962, 230);
Він.. чимчикував кудись широким кроком із незалежним виглядом (Ткач, Жди.., 1959, 77);
*Образно. За ним чимчикував придушений Юсипів голос, що зіллявся з ворохканням жаб (Черемш., Вибр., 1952, 58).
Словник української мови (СУМ-11)