шаноба
ШАНО́БА, и, ж. Те саме, що ша́на 1.
По полю ходить, носом оре І розкидає по сліду [перо] Одним шанобу, другим горе, Тому привіт, тому біду (Гл., Вибр., 1951, 217);
Не придбаю я шаноби В світі між панами, Бо не маю ні худоби, Ні земель з лісами (Черн., Поезії, 1959, 106);
Для тої книги треба ясної голови — буде вже на сьогодні. 1 він рішуче й обережно, з шанобою, як першого разу в школі букваря, закрив її (Головко, II, 1957, 393);
Як хочеш від людей шаноби, Любов і гнів бери у путь, А то лиш допотопні сноби Твою поезію приймуть (Рильський, III, 1961, 85);
Левко наздоганяє Христину, з перебільшеною шанобою скидає шапку і високо підіймає її над головою (Стельмах, І, 1962, 204).
◊ Ма́ти шано́бу:
а) (до кого) відчувати глибоку повагу, пошану до кого-небудь.
Всі вони мали велику шанобу до пана Адама за його рівний характер, солідність і гуманізм (Коцюб., II, 1955, 253);
б) (від кого, в кого) бути шанованим ким-небудь.
Іванець.. за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу (П. Куліш, Вибр., 1969, 58);
При всій шано́бі до кого — незважаючи на повагу, пошану до когось, на визнання чиїх-небудь заслуг.
— Пане ксьондзе, при всій шанобі до вас, я вважаю, що ваша тактика є злочинний попуст (Тулуб, Людолови, І, 1957, 23);
У (в) шано́бі:
а) виявляючи повагу, пошану до когось, чогось; з почуттям глибокої поваги, пошани.
До тебе, земле героїчна, в серцях людей любов палає вічна, вони твоїм героям і тобі вклоняються в шанобі і в журбі… (Гонч., Вибр., 1959, 228);
Параска в шанобі позирала на свого чоловіка (Горд., II, 1959, 244);
Пароплави ідуть по Дніпру, Їх гудки, наче пісня, лунають. А дійшовши до круч, до яруг, У шанобі врочисто стихають (Ус., І сьогодні.., 1957, 138);
б) будучи шанованим.
— Ви скажіть [поетові], що він у мене Буде жить в шанобі, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві (Л. Укр., І, 1951, 382).
Словник української мови (СУМ-11)