шпарко
ШПА́РКО. Присл. до шпарки́й.
Прокіп Іванович став прикажчиком, а я ключником. 1 як-то воно шпарко здіялось! (Стор., І, 1957, 187);
Твердою ходою, забувши на втому, шпарко подався він у той бік, звідки чутно було Савченків голос (Коцюб., І, 1955, 209);
Побагато набирають [легені] сіна, шпарко кидають вилами, завалюють Анничку там, на вершку (Хотк., II, 1966, 341);
— Пішли! — промовив він, шпарко стаючи на ноги. — Засиділись ми в тебе, Титане (Досв., Вибр., 1959, 340);
Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака (Тулуб, Людолови, І, 1957, 467);
Обома руками тримає [поручик Нольде] перед очима книгу, і очі його шпарко бігають з рядка на рядок (Смолич, Мир.., 1958, 160);
Зненацька з другого берега шпарко ударили кулемети, випалили з гармат танки (Збан., Між.. людьми, 1955, 34);
Дощ посипав шпарко і рясніше (Смолич, І, 1947, 187);
Як почала вона говорити, то й за себе все сказала, і за нас.. Та так-то хутко та шпарко! (Вовчок, І, 1955, 45);
— Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки… — Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка (Мирний, II, 1954, 291);
//
у знач. присуди, сл. Не тільки подякував, а й натякнув [Петро]: — Буде шпарко комусь — не прогнівайтесь. Для загального добра робимо! (Рудь, Гомін.., 1959, 88).
Словник української мови (СУМ-11)