їда
ЇДА́, и, жін.
1. Дія за значенням їсти 1.
Жвавій Прісьці обридла така повільна їда (Леся Українка, III, 1952, 667);
Марусяк саме в сю хвилю їв щось. Ґаздині ніяково було перебивати їду (Гнат Хоткевич, II, 1966, 194);
— Щось апетиту нема. — А ти їж: апетит, приходить під час їди (Андрій Головко, I, 1957, 459).
2. розм., рідко. Те саме, що їжа 1.
— А вареники — се ж найкраща їда! — додав він (Панас Мирний, IV, 1955, 364);
— Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 112).
Словник української мови (СУМ-11)