воркнути

БУРЧА́ТИ розм. (сердито, докучливо і звичайно неголосно висловлювати своє невдоволення), БУРКОТА́ТИ (БУРКОТІ́ТИ) розм., ВОРКОТА́ТИ (ВОРКОТІ́ТИ) розм. рідше; БУ́РКАТИ розм., МИ́РКАТИ розм. (уривчасто, час від часу). — Док.: пробурча́ти, пробуркота́ти (пробуркоті́ти), проворкота́ти (проворкоті́ти), бу́ркнути, ми́ркнути, во́ркнути. Старий заохкав і почав бурчати і лаяти сина за неповороткість (З. Тулуб); До кухні заходить із свічкою якийсь дідок, вороже дивиться на мене, щось невдоволено буркотить і йде собі (Д. Бузько); Рабиня (йде воркотячи) (Леся Українка); — Тьфу на таку собачу службу! — воркотів жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотіла дощова вода (І. Франко); — Мовчала б, коли сказати не вмієш, — буркнув сердито Карпо Петрович (М. Коцюбинський). — Пор. бурмота́ти.

Значення в інших словниках

1. воркнути — воркну́ти дієслово доконаного виду розм.  Орфографічний словник української мови
2. воркнути — ВОРКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. Однокр. до воркота́ти 4. – Е, що мені там до твоєї сестри, – воркнув Василь. – Най собі гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде (Ю. Федькович); – Я так і знав, – воркнув жандарм.  Словник української мови у 20 томах
3. воркнути — ВОРКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. Однокр. до воркота́ти 4. — Я так і знав, — воркнув жандарм. — Ну, війте, на вас лежить відповідь за них (Фр., II, 1950, 32); Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе (Коб., І, 1956, 439).  Словник української мови в 11 томах
4. воркнути — Воркнути, -ну, -неш гл. Мурлыкнуть. А ти, сірий, воркни. Мил. 39.  Словник української мови Грінченка