неоконфуціанство
НЕОКОНФУЦІАНСТВО (кит. лі сюе — вчення про принцип; сінь сюе — "вчення про серце"; дао сюе — "вчення істинного шляху"; Сун сюе — "вчення епохи Сун") — прийнятий у західній науці термін для визначення напряму в кит. філософії, що виник за правління династії Сун (960 — 1279). Використовується у вузькому та широкому сенсі: у вузькому — це вчення філософів XI — XII ст.: Чжан Цзая, Чжоу Дуньі, братів Чен, Чжу Сі та їх послідовників, що займалися розробкою нових понять та їх впровадженням у конфуціанство в умовах широкої популярності даосизму та буддизму, в широкому сенсі Н. являє собою сукупність вчень, які розвивалися в загальному руслі конфуціанства в Китаї та за його межами з XI ст. до сучасності.
Джерело:
Філософський енциклопедичний словник
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- неоконфуціанство — -а, с. Релігійно-ідеалістична школа китайської філософії, що сформувалася в 10-13 ст. на основі конфуціанства під впливом ідей буддизму і даосизму в процесі боротьби проти них. Великий тлумачний словник сучасної мови
- неоконфуціанство — НЕОКОНФУЦІА́НСТВО, а, с. Школа в китайській філософії, сформована в основному в період конфуціанства, у якій значне місце посідають питання онтології, натурофілософії та косиогонії і яка, стверджуючи непохитність соціальних порядків... Словник української мови у 20 томах
- неоконфуціанство — див. конфуціанство Універсальний словник-енциклопедія