причинність

ПРИЧИННІСТЬ, каузальність (від лат. causa — причина) — один із моментів універсального зв'язку предметів і явищ світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами — причинами — інших — наслідків. В античній філософії вчення про П. мало філософсько-світоглядний характер, бо стародавні мислителі шукали начала буття. Аристотель вважав, що П. і начало — одне й те саме; узагальнивши те, що до нього спочатку виділили матеріальну причину (Фалес, Анаксимен та ін.), потім рушійну (нус — Анаксагор, ворожнеча і дружба — Емпедокл), формальні причини розглядали прибічники вчення про ідеї, а цільова належним чином ніким не була сформульована. Аристотель узагальнив попередні дослідження і чітко виділив чотири види причин: матерія, форма, джерело руху, мета. Структуру П. Аристотель відкрив, аналізуючи процеси праці — скульптуру, будівельне мистецтво. Оскільки людина бачить світ крізь призму діяльності, Аристотель переносить її структуру на весь світ. Рушійною силою у нього був першодвигун, цільовою — ентелехія і т.д. Аристотелівське вчення панувало до Нового часу. Бекон розчленовує дану класифікацію на дві групи: фізика вивчає діючу причину і матерію, метафізика — кінцеву і формальну. Мету як причину він бачив лише в діяльності людини. Ще більш радикальним був Декарт, який відкинув і матеріальну П., залишивши тільки рух як предмет фізики. Відтоді дослідження П. пішло двома шляхами: природознавства і людинознавства. На першому шляху були відкриті динамічні та статистичні закони і причинні зв'язки, генетичні — в живих організмах. Але найбільш важливим виявився той вид спричинення, який являє собою діяльність, бо людство живе нею Ц. ілі та їх реалізацію вивчали переважно в філософії історії. Віко, Фіхте, Шеллінг відкрили суттєву закономірність — неспівпадання цілей і результатів діяльності. Ці мислителі, а потім Гегель дану закономірність пояснювали тим, що окрема дія підпорядкована розумній силі, яка визначає внутрішній план історії (Бог, світовий розум) і модифікується нею. В подальшому неспівпадання виявилося наслідком всебічного переплетіння і, отже, трансформації одиничних цілей і дій. Зазначені філософи наголошували, що наслідки дій звичайно небажані, а то й протилежні задумам. Таке їх співвідношення разюче підтвердилося уже в реальній історії, насамперед в революціях Нового часу, особливо в соціалістичних революціях XX ст. А в друг. пол. XX ст. воно було усвідомлене у найбільш загальному вигляді — як сукупність глобальних проблем, породжених діяльністю людства, але ніким не бажаних і не передбачуваних. Це найбільш фундаментальна відома людині структура припинення, вона залучає до себе або спирається на ті, що вивчає природознавство, і надає їм філософсько-антропологічного змісту.

М. Булатов

Джерело: Філософський енциклопедичний словник на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. причинність — причи́нність іменник жіночого роду Орфографічний словник української мови
  2. причинність — -ності, ж. 1》 Абстр. ім. до причинний I. 2》 філос. Необхідний зв'язок явищ матеріального світу, з яких одні (причини) зумовлюють інші (наслідки). Великий тлумачний словник сучасної мови
  3. причинність — ПРИЧИ́ННІСТЬ, ності, ж. 1. Абстр. ім. до причи́нний¹. 2. філос. Необхідний зв'язок явищ матеріального світу, з яких одні (причини) зумовлюють інші (наслідки). Словник української мови у 20 томах
  4. причинність — Поняття, яке у філософії означає спосіб пояснення буття згідно з 4 принципами: матеріальним, формальним, діючим (рушійним) і цільовим (Арістотель); форма загальної і необхідної взаємозалежності явищ (думок), які виникають в дійсності, виражають їх взаємозв'язок відношенням причинності. Універсальний словник-енциклопедія
  5. причинність — Причи́нність, -ности, -ності, -ністю Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  6. причинність — ПРИЧИ́ННІСТЬ, ності, ж. 1. Абстр. ім. до причи́нний¹ 2. філос. Необхідний зв’язок явищ матеріального світу, з яких одні (причини) зумовлюють інші (наслідки). В. І. Словник української мови в 11 томах