ДОНЦОВ Дмитро Іванович

ДОНЦО́В Дмитро Іванович

• ДОНЦОВ Дмитро Іванович

[псевд. — Д. Д.; 29.VIII (10.ІХ) 1883, м. Мелітополь, нині Запоріз. обл. — 30.III 1973, Монреаль, Канада]

- укр. критик, публіцист, політ. діяч. Навчався 1900 — 07 (з перервами) у Петерб., 1909 — 11 — Віден. ун-тах. Був членом Укр. с.-д. робітн. партії (УСДРП), за що двічі (1905, 1907) арештовувався. 1908 переїхав до Львова, друкувався в журналах "Дзвін", "Украинская жизнь". Згодом займався журналіст. діяльністю у Відні, Берліні, Берні, очолював "Союз визволення України". 1917 повернувся до Києва, 1918 був головою Укр. телегр. агентства (УТА), засн. партію укр. хліборобів-демократів. 1919 — 21 — співробітник прес-бюро при посольстві УНР у Швейцарії. З 1922 жив у Львові, редагував журнали "Літературно-науковий вістник", "Заграва", "Вісник". 1939 емігрував за кордон (Німеччина, Чехословаччина, Франція, США, Канада). 1948 — 53 — викладав укр. л-ру в Монрєал. ун-ті (Канада). У публіцист. працях Д. значною мірою відбилися ідеї Макіавеллі, Ф. Ніцше. 1913 Д. декларував положення про політ. сепаратизм України, яке гостро критикував В. І. Ленін (див. Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 23, с. 323 — 324; т. 24, с. 122, 126; т. 25, с. 266 — 267, та ін.). У працях "Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926) Д. виклав основні засади ідеології націоналізму, які пропагував у редагованих ним виданнях. Д. проголошував розрив зз'язків України з Рад. Росією, обстоював ідею виховання укр. нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини, яка протистоїть "плебсу" — "інертній масі". Безапеляційно і тенденційно критикував світоглядні позиції М. Драгоманова, визначаючи їх як "сентиментально-космополітичну, москвофільсько-гуманістичну ідеологію", проповідуючи при цьому духовно-культур. орієнтацію на Зх. Європу. У деяких своїх виступах висловлював пряму підтримку фашизму. Теор. постулати Д. використовували у своїй діяльності націоналіст, орг-ції та партії в Зх. Україні і в еміграції. Літ.-крит. праці Д. привертають увагу широкою ерудицією автора, але позначені ідеол. доктринерством. Розвиток тієї чи тієї л-ри, ТЕорчість письменника Д. ставив у залежність тільки від держ. самостійності нації. Різко критикував "квієтизм" (непротивлення) П. Куліша у ставленні до Росії, не сприймав просвіт. раціоналізму І. Франка, багатьох укр. письменників 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. безпідставно трактував як адептів ідилічно-співчутливого, споглядального зображення дійсності та ін. Здебільшого необ'єктивно писав Д. про рос. л-ру, знаходячи в ній лише типи бездумних бунтівників, рабів, безвольних людей ("Федір Достоєвський", 1931); із цих позицій негативно оцінював її вплив на укр. белетристику ("Криве дзеркало української літератури", 1929; "Естетика декадансу", 1930; "Криза української культури", 1932, та ін.). Лише в окр. творах Т. Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, В. Винниченка, В. Стефаника, М. Хвильового Д. бачив сильні характери, худож.-емоційну та органічну спільність ["Поетика українського рисорджимента (Леся Українка)", 1922; "Олена Пчілка. Спроба реабілітації", "Василь Стефаник", обидві — 1931; "Туга за героїчним. Постаті і ідеї літературної України", 1953, та ін.]. Із сучас. йому укр. письменників Д. високо оцінював М. Хвильового ("Микола Хвильовий", 1933) та О. Телігу ("Поетика вогняних меж. Олена Теліга", 1953). Погляди Д. викликали гостру критику з боку не тільки марксистських та соціал-демокр. видань, а й широких кіл емігрантської інтелігенції.

Р. С. Міщук.