ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович

ДРАГОМА́НОВ Михайло Петрович

• ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович

[псевд. і крипт. — М. Галицький, П. Кузьмичевський, М. Толмачов, М. Петрик, Українець, А-бер, А. А., М. Др. в Ж. та ін.; 18 (30).IX 1841, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. — 20.VI (2.VII) 1895, Софія]

- укр. публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громад. діяч. Син П. Я. Драгоманова; брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. З дрібномаєтної дворян. родини. Закінчив 1863 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту, з 1864 — його приват-доцент, з 1870 — доцент. Брав активну участь у діяльності Пд.-Зх. відділення Рос. геогр. т-ва та київ. "Старої громади", очолюючи її ліве крило. Після звільнення 1875 з ун-ту за політ. неблагонадійність Д. 1876 змушений був емігрувати у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політ. еміграції, який, за словами І. Франка, став "центром коли не українського руху, то української думки на протязі цілих 20-тьох літ" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 332). У 1878 — 82 за прикладом О. Герцена заснував у Женеві вільну безцензурну укр. друкарню: видавав зб. "Громада", потім — журн. "Громада" (разом з С. Подолинським і М. Павликом), а також заборонені царизмом твори Т. Шевченка, Панаса Мирного та ін., епістолярну спадщину О. Герцена (див. Безцензурна література). Вперше надр. окремим виданням лист В. Бєлінського до М. Гоголя, сприяв публікації матеріалів рос. народницької еміграції. Співробітничав у рос. емігрантській газ. "Вольное слово" (1881 — 83), яка проголосила себе органом земської опозиції до самодержавства. В 70 — 90-х pp. брав діяльну участь в укр. революц.-демокр, журналах "Друг", "Світ" і "Народ", виступав з публіцистичними, літ.-крит., наук. статтями в рос. та укр. ліберальній і демокр. пресі, а також в англ., нім., франц., італ., болг. та ін. західнослов'ян. виданнях. Всеєвропейську популярність здобув доповідями на захист переслідуваної рос. царизмом укр. л-ри на Літ. конгресі в Парижі 1878 та Міжнар. літ. конгресі у Відні 1881. 1890 Д. був одним з ініціаторів (разом з І. Франком, М. Павликом та ін.) створення Русько-укр. радикальної партії. На запрошення болг. уряду приїхав з Швейцарії до Софії, де 1889 — 95 працював професором ун-ту. За свідченням болг. літературознавця П. Атанасова, Д. "виховував болгарську молодь у дусі свободи й непримиренності до будь-якої тиранії, виростив цілу плеяду вчених, викладачів, учителів, своїх послідовників" (Атанасов П. Големият украински демократ Михаил П. Драгоманов и България. "Септември", 1959, № 6).

Світогляд і діяльність Д. за сусп.-політ. та ідейним спрямуванням складні й суперечливі. На формування його світоглядних позицій мали вплив ідеї франц. раціоналістів, декабризму, рос. революц. демократії; він був знайомий з теоріями соціалістів-утопістів і наук. комунізму, але його філос.-політ. погляди відзначалися оригінальністю і протистояли суб'єктивізму та волюнтаризму народницької ідеології, з одного боку, та тенденціям еволюційного об'єктивізму, з другого. Вони були значним завоюванням укр. філос. і політ. думки на шляху утвердження діалектичного істор. мислення. Д. войовничо виступав проти монархічних режимів царської Росії і цісарської Австро-Угорщини ("Внутрішнє рабство і війна за звільнення", "Толците и отверзется", "Турки внутрішні і зовнішні", "Аби болото було, а чорти будуть"), реакційних теорій і практики галицьких "москвофілів" і "народовців", проти різних форм політ., соціального і нац. гніту, реліг. забобонів, клерикалізму, нац. обмеженості й сепаратизму, за сусп. прогрес. пов'язаний з визвольним рухом нар. мас, за політ., духовне єднання укр. і рос. народів. Вважаючи, що феодальні Росія і Україна ще не доросли до революції, він схилявся до шляхів соціально-політ. перетворень у дусі західноєвроп. парламентаризму. В розв'язанні нац. питання Д. стояв на федералістичних позиціях. Антицаристською публіцистикою Д. цікавився К. Маркс, критику в ній російського самодержавства підтримували в своїх працях Г. В. Плеханов і В. І. Ленін. Д. належать грунтовні наук. праці з історії, фольклору та етнографії ("Історичні пісні малоруського народу", у співавт., 1874 — 75; "Малоруські народні перекази і оповідання", 1876; "Нові українські пісні про громадські справи. 1764 — 1880", 1881; "Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст.", 1883 — 85, та ін.). Цінність становлять його публікації епістолярної спадщини 1. Тургенєва, М. Костомарова, М. Бакуніна, К. Кавеліна, творів ряду укр. письменників та досліджень про них. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві, Д. був одним з найвизначніших на Україні прибічників порівняльно-історичного методу в літературознавстві, спираючись на який прагнув обгрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістич. та естетич. цінностей у нац. культур. розвитку ("Чудацькі думки про українську національну справу" та ін.). Широка й глибока ерудиція в галузі світової л-ри поєднувалася у нього з прогрес. поглядами на місце і роль л-ри в сусп. житті. Д. творчо сприйняв традиції рос. прогрес. літ. критики і, зокрема, ідей революц.-демокр. просвітництва, став одним з перших укр. професійних літ. критиків; він систематично аналізував осн. тенденції та явища літ. життя на Україні. Розкриваючи споконвічні органічні зв'язки укр. і рос. культур, внутр. спорідненість багатьох провідних тенденцій і процесів, Д. сприяв дальшому зміцненню дружби і взаємодії братніх л-р, боровся проти вульгарно-соціол. догм і формальної естетики. Його праці про нац.-літ. процес передували виступам І. Франка ("Література російська, великоруська, українська і галицька", 1873 — 74; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893 — 94, та ін.). Захищаючи укр. л-ру від різномастих ворогів, Д. вважав, що, тісно пов'язана з життям народу, вона повинна бути "по ідеях демократична, по манері критична і реалістична, по мові живонародна". Саме тому він безкомпромісно виступав проти політ. інертності, патріархально-хуторянського етнографізму в л-рі, примітивного дидактичного моралізаторства, захоплення вузьконац. проблемами замість розробки актуальних соціальних питань. Глибокий аналітик і блискучий полеміст, Д. значно вдосконалив форми і засоби укр. літ. критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток укр. л-ри і передової літ.-естетичної думки, на творчість І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Панаса Мирного, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського. І. Франко називав Д. "бичем божим" проти реакції, застою, інерції політ. мислення. Т. Шевченкові присвячено такі праці Д.: "Святкування роковин Шевченка в „руському обществі"" (1873), "Поминки Шевченка у Відні й Львові" (1875), "Війна з пам'яттю про Шевченка" (1882), "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" (1893). Брав участь у закорд. виданні заборонених цензурою творів поета, у поширенні творів Т. Шевченка за кордоном у перекладах європ. мовами. 1873 в італ. журн. "Rivista Europea" ("Європейський огляд") опубл. статтю "Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)", в якій назвав Т. Шевченка "одним із великих поетів правдиво народних", підкреслив, що творчість Т. Шевченка мала велике значення не лише для Сх. України, а й для Галичини. Характеристиці творчості Т. Шевченка приділив Д. чільне місце й у своїй брошурі "Українська література, проскрибована російським урядом" (доповідь на Літ. конгресі в Парижі), виданій 1878. Д. різко виступав проти бурж.-націоналістичних, клерикальних та ін. фальсифікаторів світогляду поета і його літ. спадщини. Проте і в сфері літературознавства та літ. критики Д. була властива певна непослідовність. Прагнучи піднести укр. л-ру до рівня високорозвинених л-р світу, виступаючи проти вузьких утилітарно-нац. критеріїв в аналізі літ. процесу, він не завжди враховував нац. специфіку джерел та окремих явищ укр. л-ри, часом був надто суворим і несправедливим в оцінці деяких творів Марка Вовчка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. Слушно засуджуючи сліпе епігонське наслідування Т. Шевченка, іноді й сам висловлював непраильні думки про поета-революціонера, політ. і естетичне значення творчості якого загалом оцінював високо ("Шевченко, українофіли й соціалізм", 1879). Висунута Д. концепція "поступовості" еволюційного розвитку укр. л-ри "знизу угору", ряд ін. суперечливих теоретичних засад призводили до обмеженого розуміння тематично-стильового характеру л-ри і призначення. Проте в останні роки свого життя Д. відмовився від цих теорій і разом э І. Франком багато зробив для популяризації досягнень укр. л-ри, утвердження її гідного місця в сім'ї слов'ян. і західноєвроп. л-р. Значення Д. для розвитку визвольних ідей на Україні, дальшого піднесення укр. культури високо оцінювали І. Франко і Леся Українка, В. Стефаник і М. Коцюбинський, М. Павлик і А. Кримський. Г. Плеханов і М. Горький, А. Луначарський і В. Бонч-Бруєвич. На думку І. Франка, кращі твори Д. "запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 332). Називали Д. одним із своїх учителів А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський, який підкреслював силу духу, громадян. мужність, духовну безстрашність і бездоганну внутрішню чистоту Д. ("Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів". Львів. 1896, с. 21). Архів Д. зберігається в ЦДАЛМ та Б-ці ім. В. І. Леніна в Москві, в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, а також в Б-цї Софійського ун-ту. Д. присвячено роман Р. Іванченко "Клятва" (1971, 1985). Іл. див. на окремому аркуші, с. 112 — 113.

♦ Тв.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народную словесність і письменство, т. 1 — 4. Львів, 1899 — 1907; Шевченко, українофіли й соціалізм. Львів, 1906; Переписна Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. 1 — 8. Львів — Чернівці. 1910 — 12; Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928; Собрание политических сочинений, т. 1 — 2. Paris, 1905 — 06; Літературно-публіцистичні праці, т. 1 — 2. К., 1970.

■ Літ.: Ленін В. І. Повне зібрання творів: т. 5. Гонителі земства і аннібали лібералізму; т. 24. Критичні замітки з національного питання; т. 25. Про право націй на самовизначення; т. 46. Лист Г. В. Плеханову 30.VII.1901; Луначарський А. Шевченко і Драгоманов. В кн.: Пам'яті Михайла Драгоманова. Х., 1920; Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова. "Літературно-науковий вістник", 1906, кн. 8; Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. К., 1959; Атанасов П. Михайло Драгоманов і Софійський університет. "Всесвіт", 1962, № 12; Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. К., 1964; Білецький О. І. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова. К., 1965; Федченко П. М. Преса та її попередники. К., 1969; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). К., 1971; Сарбей В. Г. В. І. Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України. К., 1972; Сарбей В. Г. До питання про взаємини М. П. Драгоманова з діячами марксистської групи "Визволення праці". "Історіографічні дослідження в Українській РСР", 1972, в. 5; Засенко О. Є., Сарбей В. Г. Де ж істина? "Радянське літературознавство", 1983, № 6; Іванченко Р. Драгоманов. "Літературна Україна", 1988, 31 березня; Бернштейн М. Д. Михайло Драгоманов. В кн.: Історія української літературної критики. К., 1988; Новиченко Л М Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова. "Слово і час", 1990, № 2; Hornowa E. Ocena działalności Michała Dragomanowa w historiografii ukraińskiej, rosyjskiej i polskiej. Opole, 1967.

В. Г. Сарбей, П. М. Федченко.