ЕТНОГРАФІЧНО-ПОБУТОВА ШКОЛА

ЕТНОГРАФІ́ЧНО-ПОБУТОВА ШКОЛА

• ЕТНОГРАФІЧНО-ПОБУТОВА ШКОЛА

в українській літературі — ідейно-стильова течія 50 — 60-х pp. 19 ст., для якої характерне прагнення докладно відтворювати побутові реалії життя укр. селянства, усталені типи нац. характеру в дусі народнопоетич. мислення. Представлена в осн. прозаїками, які гуртувалися навколо журн. "Основа" і спиралися на естетичні настанови П. Куліша (орієнтація на змістово-стильову традицію усного нар. оповідання, етнографічно точне зображення повсякденного життя села). Більшості представників цієї школи притаманні зображення дії з позиції оповідача з народу, ліро-епічність як стильова домінанта. "Основ'яни" широко використовували традиції прози Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова, П. Куліша, де авторська просвітительська чи романтична позиція нерідко виявлялася у трансформації фольклор. сюжетів. Різний ступінь інтерпретації народнопісенного і життєвого матеріалу — від прямої стилізації до органічного переосмислення відповідно до власного ідейного задуму — зумовив досить широкий спектр худож. пошуків таких прозаїків, як М. Александрович (М. Олелькович), Д. Мороз, Д. Мордовець, В. Гуглинський (Михайло Чайка), А. Свидницький та ін. Від цієї групи письменників дещо відособлено стоїть Ю. Федькович з його схильністю до сентим.-романтичної рефлексії, до новелістичної концентрації дії і повіствування від імені автора-оповідача. В оповіданнях О. Стороженка виразно проступають авторська настанова на розважальність, романт. патетика і водночас лапідарність анекдоту. Увага до побут. подробиць і етногр. тла (описи звичаїв, обрядів тощо), яскраво виражена фабульність, іноді "безгеройність", точне відтворення говірки визначали специфіку оповідань Ганни Барвінок, М. Симонова (М. Номиса), С. Носа та ін. Серед них були твори з казково-анекдотичною основою, побутові зарисовки, дидактичні побутові оповіді. Побутово-етногр. спосіб змалювання дійсності був властивий і прозовим творам, що друкувалися у журн. "Киевская старина" та альм. "Рада". Більшість оповідань Ганни Барвінок, М. Кононенка, Т. Зіньківського, М. Проскурівни, Т. Сулими, Г. Коваленка (Коломацького), В. О'Коннор-Вілінської, Д. Яворницького, Б. Познанського та ін. позначені самодостатнім побутовізмом, гуманістично-просвітительською настановою на моральне вдосконалення людини. Аналогічні риси характерні й для драматургії (П. Котляров, С. Писаревський, І. Гушалевич, Р. Мох та ін.) і меншою мірою — для поезії (В. Кулик, І. Манжура та ін.). Посилена увага до етногр. побутописання дещо гальмувала дальший розвиток реалістичного методу, розширення тематичних обріїв л-ри та її художньо-образних і стильових засобів. Спрямовуючи розвиток укр. л-ри по шляху реалізму і народності, демокр. критика (М. Драгоманов, Л. Турбацький та ін.) уже з кінця 60-х pp. ставила вимогу перед письменниками відтворювати глибину переживань і трагізм становища укр. селянства, висоту його моральних поривань. Це завдання успішно розв'язували прозаїки нової формації — В. Стефаник, С. Васильченко та ін., які, спираючись і на худож. досвід письменників-"основ'ян", відкрили світові всю глибину переживань і трагізм становища укр. селянства, перспективність його моральних устремлінь. Див. також Етнографізм у літературі.

■ Літ.: Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50 — 60-х років XIX ст. К., 1959; Калениченко Н. Л. Українська проза початку XX ст. К., 1964; Міщук P. C. Українська оповідна проза 50 — 60-х років XIX ст. К., 1978; Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. К., 1981; Соколова В. Проблема этнографизма в русской художественной литературе 40 — 70-х годов XIX в. Л., 1987.

Р. С. Міщук.