етнографія

етногра́фія

• етнографія

(від грец. 'έθνος — плем'я, народ і γράφω — пишу)

- сусп. наука, що вивчає походження, розселення народів, їхню культуру і побут в істор. взаємозв'язках. Осн. методом Е. є безпосереднє спостереження й опис матеріального і духовного життя народу, його побуту, світогляду тощо. Е. також використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані ін. суміжних наук, кількісні та картогр. методи. Е. тісно пов'язана з археологією, антропологією, фольклористикою, мовознавством, географією. В ряді зарубіж. країн Е. відносять до антропології. Як рівнозначні з Е. вживаються терміни "етнологія" та "народознавство". Найперші відомості про побут, нар. культуру сягають глибокої давнини (Вавілон, стародавні Греція, Рим. Індія, Китай та ін.). Вони містяться у працях істориків, літописців, подорожніх нотатках купців, воїнів, мандрівників. В серед. 19 — на поч. 20 ст. в деяких країнах Зх. Європи й Америки виникли спец. центри етногр. роботи. В галузі Е. тоді ж активно працювали відомі вчені Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Е. Дюркгейм та ін. Принципи класифікації племен і народів (зокрема, за мовними, культур.-побутовими і тер. ознаками) висунуто в "Повісті временних літ". Ці етногр. знання стали спільною базою, на якій розвивалася рос., укр. і білоруська Е. В Росії Е. як окр. галузь знань в осн. сформує валася в серед. 19 ст. Важливу роль у цьому відіграли Рос. географічне т-во у Петербурзі (засн. 1845), Т-во любителів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті, журнали "Живая старина", "Этнографическое обозрение" тощо; з учених — Д. Анучин, Г. Потанін, М. Миклухо-Маклай, П. Семенов-Тян-Шанський та ін. Якісно новий період у розвитку вітчизн. Е. почався після Великого Жовтня. В країні вперше було створено держ. етногр. установи, розгорнуто випуск наук.-методичної л-ри, нових журналів. Велику роль у становленні рад. Е. відіграли вчені С. Толстов, Д. Зеленін, Ю. Бромлей, Ю. Кнорозов та інші.

Нагромадження етногр. відомостей про українців почалося з 15 — 16 ст. ("Хроніка" Ф. Сафоновича, "Синопсис", "Літопис Самовидця", літописи С. Величка, Г. Грабянки та ін.). Першу працю з укр. Е. "Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых" Г. Калиновського було надр. 1772 у Петербурзі. Початковий етап розвитку Е. на Україні пов'язаний з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін. вчених і письменників. Укр. Е. досліджувалася в Київ., Харків., Львів. і Новоросійському (Одеса) ун-тах. Багато етногр. матеріалів з 1882 надр. в журн. "Киевская старина". У 2-й пол. 19 — на поч. 20 сг. активну роботу в галузі Е. здійснювали І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, С. Подолинський, М. Коцюбинський, В. Гнатюк та ін. Цінні відомості з Е. зібрали вчені П. Чубинський, М. Сумцов, П. Єфименко, Ф. Вовк, В. Щухевич, Д. Яворницький, В. Охримович та ін. Значний внесок у вивчення укр. Е. зробили рос., (О. Пипін) та польс. (О. Кольберг, К. Мошинський) вчені. Велику етногр. роботу на Україні проводили Етнографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Історико-філологічне товариство при Харків. ун-ті, Українське наукове товариство в Києві (1921 на базі його етногр. секції засн. Етнографічна комісія ВУАН, яка видавала "Етнографічний вісник"), 1925 було організовано Етнографічне т-во, яке 1928 перетворилося на Всеукр. етногр. т-во (видало 1925 кн. "Записки" і 1928 — 30 — сім номерів журн. "Побут"). Осн. осередки етногр. роботи на Україні у 1936 — 41 — Ін-т укр. фольклору, з 1944 — Мистецтвознавства, фольклору та етнографії інститут імені М. Т. Рильського АН УРСР (ІМФЕ) та період. видання "Український фольклор" (1937), "Народна творчість" (1939 — 41), з 1957 — "Народна творчість та етнографія". За рад. часу вагомий внесок в укр. Е. зробили А. Лобода, В. Петров, К. Квітка, Ф. Колесса, О. Дей, К. Гуслистий, В. Горленко, Б. Бутник-Сіверський, Р. Кирчів, Г. Сухобрус, С. Грица, Н. Шумада, О. Правдюк та ін. Активно працюють етнографи Львів. філіалу ІМФЕ, а також співробітники окр. істор. кафедр вузів республіки. Культура і побут укр. народу знайшли широке відображення у творах І. Вишенського, Г. Сковороди, І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Г. Хоткевича, М. Коцюбинського та ін. Це було прогрес. явищем в дожовтн. укр. л-рі, посилювало її реалізм і народність. Разом з тим у л-рі та мист-ві з'являлися твори (О. Стороженка, Ганни Барвінок та ін.), в яких традиц. форми нар. побуту, звичаїв, обрядів відображалися без глибокого проникнення в соціальну суть явищ і характерів (див. Етнографічно-побутова школа в українській літературі). Зразки майстерного, глибоко художнього, соціального осмислення багатої культури і побуту укр. народу, дальшого розвитку традицій письменників-класиків містять твори А. Головка, Петра Панча, С. Скляренка, Я. Галана, Ірини Вільде, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Яновського, П. Загребельного, К. Гордієнка, Ю. Мушкетика, Л. Костенко, Р. Федоріва, І. Чендея, Р. Іваничука, Григора Тютюнника, С. Пушика та ін. українських радянських письменників.

■ Літ.: Пыпин А. История русской этнографии, т. 1 — 4. СПБ, 1890 — 1892; Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв'язків. К., 1964; Токарев С. А. История русской этнографии. Дооктябрьский период. М., 1966; Гуслистий К. Г. Українська радянська етнографія (Під. сумки і перспективи розвитку). "Народна творчість та етнографія", 1967, № 1; Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. К., 1978; Бромлей Ю. В. Современные проблемы этнографии; Очерки теории и истории. М., 1981; Этнография и смежные дисциплины. Этнографические субдисдиплины. Школы и направлення. Методы. М., 1988; Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII — первой половины XIX ст. К., 1988; Тайлор Э. Б. Первобытяая культура. М., 1989.

І. П. Березовський.