КАРПЕНКО-КАРИЙ

КАРПЕ́НКО-КАРИЙ

• КАРПЕНКО-КАРИЙ

[сценіч. і літературний псевд. Тобілевича Івана Карповича; ін. псевд. і крипт. — Гнат Карий, Неплюй, Тугай, Т...ъ та ін.; 17 (29).IX 1845, слобода Арсенівка, тепер у складі с. Веселівки Новомиргородського р-ну Кіровогр. обл. — 2(15).IX 1907, Берлін; похов. у с. Корлюжині, тепер с. Корлюгівка Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.]

- укр. драматург, актор, режисер, громад. і театр. діяч. Нар. в сім'ї збіднілого шляхтича, який працював управителем поміщ. маєтків. Дитинство минуло у слободі Арсенівці та селі Кам'яноКостуватому (тепер Братського р-ну Микол. обл.), 1859 закінчив трикласне повіт. уч-ще в м. Бобринці (тепер Кіровогр. обл.). У 1859 — 69 працював писарчуком у канцелярії поліц. пристава в м. Малій Висці (тепер Дніпроп. обл.), міській ратуші в Бобринці та ін., канцелярським служителем 3-го розряду, писарем кріпосних справ Бобринецького повіт. суду. У Бобринці на початку 60-х pp. 19 ст. брав участь у рос. і укр. аматор. виставах. 1863 засн. аматор. гурток, до якого згодом прилучився й М. Кропивницький.

1865 К.-К. переїжджає до м. Єлизаветграда (тепер Кіровоград), працює столоначальником Єлизаветгр. повіт. поліц. управління, через рік стає секретарем міського поліц. управління. Разом з М. Кропивницьким організував у місті аматор. драм. гурток, у якому йшли укр. і рос. вистави.

В 1868 — 69 роках К.-К. працював секретарем міського поліц. управління у Херсоні (тут потоваришував з Д. Пильчиковим, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства), потім — знову в Єлизаветгр. поліц. управлінні, колезьким реєстратором, губерн. секретарем, колезьким секретарем. 1869 одружився з Н. К. Тарковською, сестрою народовольця О. Тарковського. 1871 неподалік Єлизаветграда на землі, що дісталась у спадок дружині, заклав садибу, яку згодом, після смерті дружини (1881), назвав Надеждівкою (тепер — Карпенка-Карого І. К. заповідник-музей "Хутір Надія"). К.-К. керував аматорським гуртком при Єлизаветгр. громад. клубі, в якому, однак, після Емського акту 1876 укр. вистави не йшли. Включається у громад. і революц. рух: вступає до Т-ва для поширення ремесел і грамотності, до нелег. народницького гуртка, 1878 — до українофільського гуртка, очолюваного колишнім засланцем, учасником Київ. громади (див. Громади) лікарем П. Михалевичем. 20.XI 1880 написав текст листа до О. Пипіна з проханням порушити в пресі питання про право на існування укр. мови (листа підписали також М. Кропивницький, Є. Чикаленко, А. Грабенко, Н. Тобілевич, П. Михалевич, О. Тарковський та О. Волошин). 1883 за надання притулку С. Русовій, яка перебувала під гласним наглядом поліції, І. Тобілевича звільнено з роботи й розпочато слідство. Тоді ж під прибраним прізвищем "Карпенко-Карий" вступає до укр. трупи М. Старицького і гастролює з нею у Києві, Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону. По завершенні слідства (1884) К.-К. заслано до м. Новочеркаська під гласний нагляд поліції на три роки. Тут одружився з С. В. Дітковською (див. С. В. Тобілевич). Після арешту 1885 усіх членів "українофільського" гуртка в Єлизаветграді за К.-К., як учасником його, продовжено гласний нагляд поліції до грудня 1888. У 1887 йому дозволено переїхати до х. Надеждівки. У грудні 1888 гласний нагляд поліції замінено негласним (тривав до 1895) із забороною жити в обох столицях та Петерб. губ. З 1888 — актор трупи М. Садовського. 1890 К.-К. і П. Саксаганський вийшли з трупи М. Садовського та утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке в кін. 19 — на поч. 20 ст. було найкращим укр. театр. колективом.

1800 на базі цього т-ва виникла об'єднана трупа корифеїв укр. театру — "Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької"; після виходу з неї М. Кропивницького, М. Заньковецької і М. Садовського — "Товариство малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого" (1905 — 07). Як актор К.-К. — один з найвидатніших майстрів українського театру корифеїв з широким діапазоном творчості: комедійні ролі — возний Макогоненко ("Наталка Полтавка" І. Котляревського), Прокіп Шкурат ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка), сторож ("По ревізії" М. Кропивницького), Боруля, Калитка, Пузир, Терешко Сурма ("Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта" І. Карпенка Карого); героїко-романтичні — Назар ("Назар Стодоля" Т. Шевченка) тощо. Він був актором, творчість якого позначена філософським розумінням і узагальненням суспільного життя, граничною простотою, правдивістю почуттів, психологічною заглибленістю, безпосередністю, щирістю і теплотою. Літ. діяльність почав у серед. 70-х pp. як критик, фейлетоніст і публіцист. Перше оповідання "Новобранець", опубл. 1883 в альм. "Рада", тематично споріднене з "Народними оповіданнями" Марка Вовчка, на ньому помітний вплив рос. народницької л-ри. З прози відомий ще російськомовний фейлетон "Сказка", надр. 1884 у газ. "Одесский вестник". У драматургічній спадщині К.-К. — 18 ориг. п'єс і кілька переробок. Працював у руслі двох театр. систем — романтично-історичної і реалістично-побутової. Перша п'єса — "Чабан" (1883, опубл. 1885) зазнала цензур, заборони і дозволена була до друку і вистави в Росії в переробл. вигляді під назвою "Бурлака" тільки 1897. Нею автор заявив про себе як творець укр. соціальної драми В основі твору — життя пореформеного села 70 — поч. 80-х pp. 19 ст. Гол. герой Опанас Зінченко — бунтар, який повстає проти несправедливості сільс. адміністрації, борець за ідеали заг. добра. П'єса істотно вплинула не тільки на ідейне спрямування укр. драматургії 90-х pp. 19 — поч. 20 ст., а й на її форму: в цій реалістично-побутовій драмі, що містила елементи сатир. комедії, К.-К. продемонстрував високу драматургічну майстерність завдяки виразності єдиної дії, дотриманню рівноваги між дією і повнокровно виписаними характерами. Викривальну, гостросюжетну лінію "Бурлаки" він розвинув у ряді ін. творів, що продовжували реалістично-побутову тему, передусім у п'єсах комедійного жанру, позначених елементами сатири — "Розумний і дурень" (1885, опубл. 1886) і "Мартин Боруля" (1886, опубл. 1891). Перша п'єса відтворює явища, що виникли на селі після скасування кріпацтва, зокрема такі, як поява нового прошарку — сільс. буржуазії; виведено тип укр. глитая, що збагачується за рахунок збіднілих селян. У другій — висміюється намагання вибитись у пани. Ця лінія стала визначальною і в сатир. комедіях "Сто тисяч" (1890, опубл. 1891) і "Хазяїн" (1900, опубл. 1902), в яких зображено спритного мужика з його нестримною жадобою до збагачення. "Сто тисяч" і "Хазяїн" увійшли до літ. класики і становлять золотий фонд репертуару українського театру. Не менш яскравим є соціальний мотив і в п'єсах, визначених автором як драми, — в "Безталанній" (1-а редакція під назвою "Хто винен", 1884, опубл. 1886; 2-а — "Чарівниця", 1886; після цензурного дозволу — "Безталанна", 1886, пост. 1887, надр. 1893) і "Наймичці" (1886, опубл. 1887). В них відтворено, за висловом І. Франка, "душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове" (Франко І. Зібр. тв., т. 27. К., 1980, с. 343). У "Наймичці" автор показав страждання й безвихідне становище найбільш пригнобленої і безправної частини селянства. У "Безталанній" побутовий матеріал осмислено з позицій соціального аналізу та узагальнення. Обидві п'єси стали першими соціально-психол. творами в укр. драматургії 2-ї пол. 19 ст. К.-К. уважно приглядався до нових тенденцій і явищ у житті, напр., до хліборобських спілок, що з'явилися на Україні у 90-х pp. — (драма "Понад Дніпром", 1897; опубл. 1899). Сцени, в яких зображено тяжку долю укр. переселенців до Серед. Азії, відтворюють праздиві картини тогочас. дійсності. Окрему групу в драматургічному доробку К.-К. становлять істор. п'єси, в яких переважає романт. струмінь. Сюжет широко популярної в народі балади про Бондарівну розроблено в драмі "Бондарівна" (1884, опубл. 1886). До істор. драматургії можна віднести й п'єси, в основу сюжетів яких покладено життя не конкретних осіб, а вигаданих персонажів: "Підпанки" (1-й варіант під назвою "Не так пани, як підпанки", 1887; 2-й — "Що було, те мохом поросло", 1887, опубл. 1890 — 92; 3-й — "Де люди, там і гріх", 1889, заборонено цензурою; під назвою "Підпанки" — 1887, опубл. 1897; дозволено цензурою до постановки 1905) — про сільс. п'явок-експлуататорів, що з'явилися в сусп. житті 1-ї пол. 19 ст.; "Батькова казка" (1-й варіант під назвою "Артист", 1892; 2-й — "Гріх і покаяння", 1892; 3-й — "Батькова казка", 1893, опубл. 1897), де морально-етична проблема подружніх взаємин розв'язується на побутовому тлі з кріпацьких часів; "жарт" "Паливода XVIII ст." (1893, опубл. 1897), в якому гол. героєм виступає горезвісний аморальний польс. граф Микола Потоцький, він же є персонажем і у "Бондарівні"; мелодрама "Лиха іскра поле спалить і сама щезне" (1896, опубл. 1903; 1-а редакція під назвою "Сербин" опубл. 1886), в основу якої покладено укр. нар. пісню про Сербина. Частково до істор. драматургії належить й комедія "Чумаки" (1897, опубл. 1898). Вершиною усієї укр. дореволюц. драматургії стала трагедія "Сава Чалий" (1899, опубл. 1900). Гол. герой — істор. особа, учасник сел. повстання проти польс. панів та козацької старшини у 1-й пол. 18 ст., перероджується у зрадника, прислужника польс. магната. У п'єсі широко відтворено картини нац.-визв. боротьби. Дослідники не раз справедливо вказували на "шекспіризм" цієї п'єси, що полягав у поєднанні широкого істор. фону, духу історії з високою поетичністю, вмінням автора карбувати повнокровні людські характери. На думку І. Франка, "драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства... твір, гідний стати у ряді архітворів нашої літератури" (Франко І. Зібр. тв„ т. 37. К., 1982, с. 379). В істор. драмі "Гандзя" (1902) зображено події на Україні т. з. доби Руїни (тобто періоду 1663 — 87), складні взаємини різних соціальних сил. На схилі віку К.-К. повернувся до жанру комедії, задумавши трилогію на тему "батьків і дітей". Написав тільки дві п'єси — "Суєта" (1903, пост. 1904, опубл. 1905) і "Житейське море" (1904, пост, й опубл. 1905). В них сатир. змальовано інтелігентів, які, вийшовши з простолюду і відірвавшись від нього, стали моральними покручами, і селян, якими так само заволоділа ідея будь-що вирватись у пани.

В драматургічній спадщині К.-К. є переробки: "З Івана — пан, а з пана — Іван" (з комедії "Мужики-аристократи" В. Анчиця, 1884); "Чортова скала" (разом з С. Тобілевич, з драми "Чортівська лава" Я. Галасевича, 1884); "Судженої конем не об'їдеш" (з комедії "Наш друг Фріц" Еркмана-Шатріана, 1892).

Неопублікованою залишилась істор. драма "Мазепа". Значну цінність мають статті К.-К. "Записка до з'їзду сценічних діячів" (1897) та "Наталка Полтавка" (1903), його листування, 1945 з нагоди 100-річчя від дня народження К.-К. його ім'я присвоєно Київ. ін-ту театр. мистецтва. У садибі драматурга 1956 відкрито заповідник-музей "Хутір Надія". На могилі в с. Корлюгівці й у заповіднику-музеї йому встановлено пам'ятники. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

♦ Тв.: Твори. Львів. 1897; Драми і комедії, т. 1 — 5. Одеса — Полтава, 1897 — 1905; Твори, т. 1 — 6. Х. — К. 1929 — 31; Твори, т. 1 — 3. К., 1960 — 61; Твори, т. 1 — 3. К., 1985; Вибрані твори. К., 1989; Драматичні твори. К., 1989; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1958.

■ Літ.: Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Єфремов С. Карпенко-Карий (Ів. К. Тобілевич) К., 1924; Дорошкевич О. Іван Тобілевич В кн.: Тобілевич І. (Карпенко-Карий). Вибрані твори. К., 1925; Тобілевич С. Життя Івана Тобілевича — Мамонтов Я Драматургія І. Тобілевича. В кн.: Тобілевич І. Твори, т. 6. Х. — К., 1931; Ткаченко Г. В. Іван Тобілевич (К.-Карий). Х. — К., 1933; Саксаганський П. (П. К Тобілевич). Театр і життя. Х., 1932; Піскун І. Драматургія Тобілевича. К., 1941; Тобілевич С. Життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). К., 1945; Борщаговський О. Драматургія Тобілевича. К., 1948; Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К., 1957; Стеценко Л. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). К., 1957; Падалка Н. І. Життя і творчість І. Карпенка-Карого. К., 1957; Рильський М. Т. Гордість української драматургії. В кн : Рильський М. Т. Наша кровна справа. К., 1959; Скрипник І. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). К., 1960; Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича). К., 1967; Сахновський-Панкєєв В. О. Карпенко-Карий і російська культура. К., 1969; Мороз З. П. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). В кн.: Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1. К., 1971; І. К. Карпенко-Карий. 1845 — 1907. В кн.: Корифеї українського театру. К., 1982; Спогади про Івана Карпенка-Карого. К., 1987.

Р. Я. Пилипчук.