КУЛІШ Пантелеймон Олександрович

• КУЛІШ Пантелеймон Олександрович

[Панько Олелькович; псевд. і крипт. — Панько Казюка, Петро Забоцень, Іродчук, Павло Ратай, Панько Хуторний, Хуторянин, П. Необачний, Данило Юс, Николай М. та ін.; 26.VII (7.VIII) 1819, містечко Вороніж, тепер смт Шосткинського р-ну Сум. обл. — 2(14).II 1897, х. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл.]

- укр. письменник, літ. критик, фольклорист, етнограф, історик, мовознавець, культур.-осв. діяч, перекладач. Чоловік Ганни Барвінок. Навч. 1831 — 36 в Новгород-Сіверській гімназії, 1839 — 40 — на філос. та юрид. ф-тах Київ. ун-ту. З 1841 викладав рос. л-ру, мову та історію у Луцькому, Києво-Печерському та Києво-Подільському дворян. училищах, у гімназії в Рівному. 1843 — 44 в Києві потоваришував з В. Білозерським, М. Костомаровим, Т. Шевченком. З осені 1845 працював у Петербурзі — ст. учителем гімназії і лектором рос. мови Петерб. ун-ту. 1847 відряджений Петерб. АН за кордон для вивчення слов'ян. мов, історії, культури і мист-ва. В березні того ж року був арештований у Варшаві за підозрою щодо участі у Кирило-Мефодіївському братстві. Підозра не підтвердилася; однак за зв'язки з кирило-мефодіївцями, антикріпосницькі й нац.-патріот. ідеї в істор. романі "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад", поемі "Україна" (обидва твори — 1843), нарисі "Повесть об украинском народе" (1846) відбув 5-місячне ув'язнення. Після цього К. вислали до Тули, де він служив у канцелярії губернатора, з жовтня 1849 працював редактором неофіц. частини газ. "Тульские губернские ведомости". Наприкінці 1850 його звільнено із забороною друкуватись і служити в закладах М-ва нар. освіти; 1856 дістав дозвіл на публікацію своїх творів із застереженням цензурі звертати на них особливу увагу. В 2-й пол. 50 — 60-х pp. K. — один з найактивніших учасників і організаторів укр. літ. процесу. 1857 засн. у Петербурзі власне вид-во (див. Куліша П. О. видавництво). Видав "Записки о Южной Руси", альм. "Хата", брав участь в організації, виданні й редагуванні журн. "Основа" (зокрема, вів розділ бібліографії), був одним з провідних співробітників, які визначали напрям журналу. Здійснив (1858 і 1861) дві подорожі до країн Західної Європи. Протягом 1864 — 67 К. працював в Установчому комітеті у Варшаві (чиновник особливих доручень, директор відділення духовних справ). З 1868 жив у Львові, Відні. Брав участь у культуp.-громад. житті Галичини, зокрема в організації і виданні журн. "Правда", був "головним двигачем українофільського руху в Галичині" (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 333). В кінці 1871 повернувся до Петербурга, де 1874 редагував "Журнал Министерства путей сообщения". 1877 оселився на х. Мотронівці. У 40 — 60-х pp. K. — активний діяч укр. нац.-патріот. й антикріпосн. руху. Проповідував просвітницькі ідеї й христ. гуманізм, виступав за самобутність і розвиток нац. культури, нар. освіти. У худож.-публіцист. циклі "Листи з хутора" (1861) ідеалізував хутір як осередок нац. своєрідності й нар. моралі. У ранніх худож. творах і наук.-попул. нарисах "Хмельнищина" (СПБ, 1861) і "Виговщина" ("Основа", 1861, № 11 — 12) поетизував козацтво, картаючи його водночас за внутр. чвари. В працях "История воссоединения Руси" (СПБ, т. 1 — 2, 1874; т. 3, 1877), "Отпадение Малороссии от Польши (1340 — 1654)" (т. 1 — 2, 1888; т. 3, 1889), статтях "Мальована гайдамащина" (1876), "Казаки по отношению к государству и обществу" (1877), написаних на основі істор.-архівних джерел, польс. і євр. історіографії та мемуаристики, він оцінив козацькі і сел. повстання в Україні як такі, що руйнували основи укр. державності і культури, підносив культуртрегерську місію польс. та укр. шляхти, міщанства. У зб. публіцист. і худож. творів "Хуторская философия и удаленная от света поэзия" (1879) К. обстоював право укр. народу на самобутній розвиток, застерігав від захоплення урбанізацією і розриву зв'язків людини з природою, доводив переваги патріарх.-хутор. побуту над міською цивілізацією, пропагував єдність моралі й інтелектуально-тех. прогресу. Емський акт 1876, а. також заборона "Хуторской философии..." цензурою і вилучення її з продажу значно похитнули промосковські ілюзії К. 1-ї пол. 70-х pp. У "Зазивному листі до української інтелігенції" (1882) він осудив шовініст. політику рос. уряду, закликав усі верстви укр. народу до нац. згоди і ненасильницької ("правом науки і словесності") боротьби за збереження рідного слова, нац. культури. У публіцист. брошурі "Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року" (1882) К. прагнув надихнути на співпрацю укр. і польс. інтелігенцію Сх. Галичини, водночас возвеличив польс. "культурників" — колонізаторів України й осудив сел.-козац. повстання, за що його різко критикували І. Франко, М. Костомаров, Д. Мордовець, "народовці". М. Драгоманов, щоправда, слушно спостеріг у полемічно загострених міркуваннях К. вияв назрілої деміфологізації романт. образу козаччини (Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970, с. 348). Суть історіософ. поглядів К. полягала в неприйнятті революц. екстремізму, що загрожував, на його думку, "другою Руїною"; він був переконаний, що "шляхом козащини і гайдамащини нікуди йти", вірив, що Україна зможе стати поряд з передовими країнами Європи тільки завдяки культуротворчим діянням народу, передусім інтелігенції.

Літ. творчість К. почав з обробок укр. нар. казок і фантаст. переказів (уривок з нар. казки "Циган" вид. в альм. "Ластівка" 1841). У пресі дебютував міфол.-етногр. оповіданнями "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" та "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе" ("Киевлянин", 1840, кн. 1; другий твір в ін. редакції опубл. в "Литературной газете", 1840, № 26). Виразніше виявив творчу індивідуальність у "повести из народных преданий" "Огненный змей" ("Киевлянин", 1841, кн. 2). Ці оповідання й істор. роман "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад" (ч. 1 — 3, 1843) — романт. притчі про неминучу кару за порушення нац.-патріарх. традицій, звичаїв і обрядів. Незакін. роман "Алексей Однорог" (первісна назва "Северяки"; 1852 — 53) — про вторгнення Лжедмитрія I з польс.-лит. загонами на Сіверську Україну 1604. Найвидатніший прозовий твір К. — соціально-істор. роман "Чорна рада, хроніка 1663 року" (1-а ред. — "Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина", 1843 — 46; 2-а ред. — "Чорна рада, хроніка 1663 року", 1857, укр. і рос. — "у вільному перекладі" — мовами). В основі твору лежить істор. подія — Чорна рада 1663 в Ніжині, в якій взяли участь нар. "низи" ("чернь" — звідси назва ради). Відомості про неї К. запозичив з літописів Самовидця і Григорія Грабянки. В романі укр. історію подано як боротьбу сил руйнівних ("запорозька вольниця") і тих, що виступають за сусп. порядок (ідеалізована старшина городових козаків). Твір побудовано на протиставленні ідеол. і моральних позицій різних персонажів. Авторські симпатії на боці тієї козац. старшини, що бореться за нац. консолідацію, автономну укр. феодальну республіку в складі Моск. держави, і співця-кобзаря, який пропагує моральне самовдосконалення і духовний аристократизм. Поряд з яскравими романт. сценами, опоетизованими картинами козацько-старшин. побуту в "Чорній раді" правдиво зображені соціальні суперечності і станова боротьба в Україні 1663. "Чорна рада" прикметна вальтер-скоттівською поетикою (дві сюжетні лінії — істор. і любовна, істор. і вигадані персонажі, конкретно-істор. коментар, ситуації і структурні типи персонажів), однак має не концентричний, а хронікальний тип сюжету. До кращих творів К. належать його "безпретензіональні ескізи" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 20) — романт. оповідання-ідилії "Орися" (написано 1844, вид. 1857; тут використано сюжетний мотив шостої пісні "Одіссеї" Гомера), "Дівоче серце" (1862), морально-повчальне оповідання "Про злодія у селі Гаківниці" (1861) та ін. У 60-х pp. K. створив українською мовою і кілька оповідань у дусі етнографічно-побутової школи — істор. ("Січові гості", "Мартин Гак"), морально-повчальне ("Потомки українського гайдамацтва"), гумористичне ("Очаківська біда"). На творах, написаних рос. мовою і присвячених соціально-побут. проблематиці, — автобіогр. трилогії "Воспоминания детства" (повісті "История Ульяны Терентьевны", "Яков Яковлевич", обидві — 1852; "Феклуша", 1856), повістях "Майор" (1859), "Другой человек" (1861), "Украинские незабудки" (1862), нарисі "Поездка в Украину" (1862), утопіч. романі "Искатели счастья" (50-і pp., вид. 1903), — позначились ідеї Ж. Ж. Руссо, романт. гіперболізація та ідеалізація у зображенні почуттів, а також реалізм Ч. Діккенса і вплив натуральної школи. Перша віршова спроба К. — незавершена істор. хроніка ("епопея") "Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького", складена з народнопоет. текстів і наслідування нар. дум і пісень. У першій поет. зб. "Досвітки. Думи і поеми" (1862) К. переважно переспівує нац.-патріот. мотиви укр. романт. поезії — ліро-епічні істор. поеми "Солониця (1596)", "Кумейки (1637)", "Дунайська дума (1648 — 1654)", "Настуся (1648)", ліричні вірші. Осібно в збірці стоїть філос.-істор. поема-застереження "Великі проводи (1648)", в якій козацький отаман-культурник вступає в траг. конфлікт з озлобленою повстанською стихією, прагнучи надихнути пригноблених у їхньому справедливому збройному виступі ідеалами гуманізму. К. — "благородний поет„Досвіток"" (Коцюбинський М. Твори, т. 5. К., 1974, с. 258) — наслідував жанрово-стильову манеру укр. поетів-романтиків, насамперед раннього Т. Шевченка, вдавався до народнопоет. стилізацій. Новаторською змістом і формою є зб. віршів "Хуторна поезія" (1882). У ній відбилися нові погляди К. на укр. історію і суспільство. Прологом до збірки є "Історичне оповідання" — спогади про 40-і pp., в яких К. називає Т. Шевченка "національним пророком", вкотре обстоює природне право укр. народу "на свою жизнь" і застерігає від "дикої сили рабства". "Хуторна поезія" — це нац.-культурницький маніфест й істор.-політ. памфлет у 24 віршах (найпоширеніші жанри — маніфест, інвектива, послання, ода). Поет обгрунтовує думку про те, що для блага України треба працювати на ниві культури, плекати рідне слово ("Рідне слово"), будити нац. самосвідомість у багатих і вбогих, просвіщати і надихати ідеями гуманізму, нац. рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи, викривати власних і чужих експлуататорів ("До кобзи", "Рідне слово", "Епілог"), наголошує на необхідності засвоєння укр. народом європ. культури ("До Шекспіра", "До рідного народу"). У козац. війнах проти польс. шляхти К. побачив виступи "руїнників" проти "культурників", закидав Б. Хмельницькому пробудження темних сил юрби. К. полемізував з Т. Шевченком з приводу його поетизації "запорозької вольниці", гайдамаччини і сел. повстань, але високо оцінив його як митця слова, виразника нац. самосвідомості, нар. патріарх.-родинної моралі і — в окремих творах — нац. єдності. Мріючи про укр. правителя-культурника, К. звеличив Петра I ("Гімн єдиному цареві") і Катерину II як "освічених монархів" і гнівно затаврував Миколу І. За дегероїзацію козацтва й ідеалізацію царів І. Франко в рецензії на "Хуторну поезію" піддав К. гострій критиці, проте відзначив, "що поєдинчі місця лучаються не раз дуже хороші, а форма у всіх поезіях дуже гарно викінчена" (Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 178). У поет. зб. "Дзвін" (1893) К. значною мірою продовжив мотиви "Хуторної поезії", розробляючи політ., полемічний, сатир. та інтелект.-рефлексійний стилі укр. лірики (хоча подекуди, поєднуючи поезію і публіцистику, втрачав естет. міру). Він застерігав від революц. насильства, сваволі низів, занедбання загальнолюдської моралі ("Дума-пересторога"), стверджував месіанську роль творчої і наук. інтелігенції у розвитку людства ("Двоє предків"), підносив поета — поборника істини, не залежного ні від кон'юнктури властей, ні від натовпу, — до рівня нац. пророка ("Поетові", "Сум і розвага", "Муза"). Найціннішими серед творів "Дзвону" є зразки сповідальної лірики — любовної, інтимної, філос.-психол. ("Чолом доземний моїй же таки знаній", "Троє схотінок", "Піонер" та ін.). І. Франко в рецензії на "Дзвін" ("Житє і слово", 1894, т. 2) писав, що "їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії... Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергічною мовою, яку отсе на старості літ віднайшов Куліш". М. Зеров назвав другу частину збірки "однією з вершин української лірики взагалі" (Зеров М. Твори, т. 2. К., 1990, с. 278). У романт. філос.-істор. поемах і драмах К. виражає власну історіософську концепцію, подає умовно-символ. картини й образи. Ліро-епіч. поеми "Магомет і Хадиза" (1883) і "Маруся Богуславка (1620)" (вид. 1899, закінчення згоріло під час пожежі в Мотронівці 1885) відбивають наміри К. відкрити христ. Україні етичні й культурні цінності ісламу. У "Марусі Богуславці" він підносить до рівня нац. й естет. ідеалу укр. дівчину-хуторянку як втілення безкорисливої, аж до самозречення, любові. І. Франко відзначив "високу поетичну і язикову стійність" цієї поеми ("Літературно-науковий вістник", 1899, кн. 10, с. 1). Зб. "Хуторні недогарки" (вид. 1901) склалася із збережених після пожежі початків ліро-епіч. поем "Уляна-ключниця" (1685 — 1870)", "Сторчак і Сторчачиха (1625)", автобіогр. поеми "Адам і Єва" та драм. поеми "Нагай (Підспів під Вольфганга Гете)". У них порушено проблему соціальних суперечностей в укр. історії і шляхів досягнення станового примирення. Епічна розповідь, відтворення етногр.-побут. деталей тут чергуються з високохудож. лірич. відступами. У поемі "Куліш у пеклі" (1890 — 96) використано "мандрівний сюжет" відвідання пекла. Це гострі, дотепні і жваві за викладом вірш. мемуари, в яких К. згадує свої наук.-політ. розходження і побут. конфлікти з колегами. Безфабульна, лірично-медит. й описова поема "Грицько Сковорода" (90-і pp.) є незавершеною спробою біогр. нарису з викладом давньорус. та укр. історії. В уявленні К. ідеальний нац. поет має поєднувати в собі філос.-етичне просвітительство Сковороди й Шевченкову майстерність у володінні нар. мовою. Разом з тим для пізнього К. характерна орієнтація на відродження в поезії "високого складу" укр. книжної мови, активне використання урочистої й архаїчної лексики. Як драматург К. дебютував незавершеною прозовою п'єсою "Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні" (1860, 1-й акт). Йому належать дві вірш. містерії: драм. ідилія "Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гістьми (Антична народна дивовижа)" (1877) — почасти українізована переробка "Пісні пісень", зразок буколічного (див. Буколіка) дійства, та "Іродова морока" (1877, 2-а ред. — 1879) — "народна вертепна дивовижа", де представлено символічне визволення Запорожцем України з неволі. Найвищим здобутком К.-драматурга є філос.-істор. "Драмована трилогія", написана переважно віршами (п'ятистопним ямбом) у 80 — 90-х pp. (окр. вид. — 1900), за худож. взірець автор взяв п'єси Шекспіра. Її складають романт. "драми ідей": "Байда, князь Вишневецький. Драма (1553 — 1564)" (1884), "Цар Наливай (1596)" і "Петро Сагайдачний (1621)" (обидві — 1900). В центрі трилогії — нац. і соціальна доля України, її складні взаємини з Росією, Польщею і Туреччиною. Байда з однойм. драми виступає худож. іпостассю автора — шукає правду в короля, султана, царя і після прикрих розчарувань приходить до ідеї "своєї взброєної хати". Моральний ідеал, на який К. орієнтував у трилогії, — первісні гуманістичні настанови Євангелія, незбюрократизовані церквою і костьолом, апостольство любові до ближнього, вільний, самобутній розвиток укр. народу в мирі й дружбі з усіма сусідами, рівноправне єднання України й Росії.

К. — перший професіональний укр. літ. критик, автор літ.-крит. оглядів: "Про відношення малоросійської словесності до загальноросійської" (1857), "Погляд на українську словесність" (1860), "Характер і завдання української критики" (1861), "Простонародність в українській словесності" (1862) та ін.; статей про творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, Климентія Зіновіїва, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського; численних рецензій. К. доводив перспективність укр. л-ри, боровся за її високий худож. рівень, вселяв упевненість у те, що укр. мові підвладні усі роди, види і жанри літ. творчості, орієнтував письменників на вірність нац. традиціям, творче опрацювання фольклор. надбань, народнооповідної манери письма, етногр. правдиве відтворення нац. характеру, сел. побуту, нар. звичаїв і обрядів, на змалювання позитивного героя — заможного хлібороба-хуторянина. Він закликав не обмежуватися наслідуванням Т. Шевченка, а поглиблювати худож. дослідження нар. життя, освоюючи досвід світової л-ри. К. схилявся не стільки до виваженої оцінки літ. явищ, скільки відстоював власні ідейно-естет. погляди. Він підготував до друку і видав з власними коментарями "Записки о жизни Н. В. Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем" (т. 1 — 2, 1856)., "Сочинения и письма Гоголя" (т. 1 — 6, 1857), відредагував і видав 1-у кн. "Народних оповідань" Марка Вовчка (1857). К., за визначенням І. Франка, "перворядна звізда в нашому письменстві", "один з корифеїв нашої літератури" (Франко І. Зібр. тв., т. 32. К., 1981, с. 169; т. 33. К., 1982, с. 293). Він активно виступав як збирач і публікатор укр. фольклору. Його фольклор. матеріали друкувалися у зб. "Народные южнорусские песни" А. Метлинського (1854), в "Чтениях в обществе истории и древностей российских". Упорядкував і 1847 видав зб. істор. переказів і фантаст. казок "Украинские народные предания". За словами І. Франка, "в історії української етнографії ім'я Куліша тривко записане його „Записками о Южной Руси"" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 288). В них К. вжив нову орфографію (т. з. кулішівку), якою заклав основи укр. фонет. правопису. Створив укр. буквар і читанку "Граматка" (1857; 2-е вид. — 1861). Значним надбанням у літ. спадщині К. є його переклади з світової класики. Він переклав 15 п'єс В. Шекспіра ("Король Лір", "Ромео і Джульєта", "Багато галасу знечев'я", "Гамлет", "Макбет", "Приборкана гоструха" та ін.; 1882 — 1902, більшість — за ред., з коментарями і передмовами І. Франка); частину роману у віршах Дж. Байрона "Дон Жуан" (1891), його ж поему (відтворена білим віршем) "Чайльд-Гарольдова мандрівка" (1905). К. належать переклади Святого Письма

["П'ять книг Мусієвих", "Йов", обидві — 1869; Псалтир, Євангеліє (1873 у співавт. з І. Пулюєм), перше повне укр. вид. Біблії (1903, у співавт. з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким)]. Створив цикл "Переспіви з великоруських співів", до якого ввійшли зразки пейзажної та етногр.-пейзажної лірики О. Пушкіна, А. Фета, І. Нікітіна, О. Кольцова, О. Толстого, Д. Минаева. З власних перекладів і переспівів ліричних віршів і балад Г. Гейне, Й. В. Гете, Дж. Байрона, Ф. Шіллера підготував зб. "Позичена кобза. Переспіви чужомовних співів" (ч. 1 — 1897; ч. 2 — поч. 3-ї — 1909). Переспівами і перекладами К. культивував в укр. л-рі європ. художні форми. Він одним з перших став на шлях європеїзації худож. форм нової укр. л-ри (жанрових, ритмомелодичних, строфічних). В епічній прозі дав перший зразок укр. істор. роману. В лірич. і ліроепіч. поезії широко запровадив замість коломийкових ритмів такі розміри, як п'яти- і шестистопний ямб, анапест, дактиль, використовував розмаїті види строф, більшість з яких увів в укр. поезію уперше: двовірш, араб.ький бейт, александрійський вірш, терцину, різні варіанти катрена, п'ятивірш, секстину, септиму, восьмивірш (зокрема складений з александрійських віршів), октаву, спенсерову строфу і онегінську строфу. К. створив філософсько-істор. драму у віршах. Усе це відкрило нові перспективи для дальшого розвитку укр. л-ри. Поезія М. Старицького, І. Франка, А. Кримського, Лесі Українки та ін. виростала переважно з тих пагінців ритмомелодики і строфічної організації, які прищепив укр. віршуванню К. За словами Б. Лепкого, "поки поети пробували переспівувати нібито легкий склад Тарасових віршів, доти не було великого хісна для нашої поезії, а як стали приглядатися до поетичного ремесла Кулішевого — явилися нові справжні Мистці, — одним з перших Іван Франко" (Лепкий Б. Передмова. В кн.: Куліш П. Твори, т. 2, кн. 1. Берлін, 1923, с. 11). Як поет, котрий свідомо орієнтувався на худож. зразки європ. класики, К. виступав предтечею укр. "неокласиків", М. Хвильового. Його "Драмована трилогія" передувала умовносимволіч. драматургії Лесі Українки. Архіви К. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, Л НБ ім. В. Стефаника АН України, Чернігівському істор. музеї, Ін-ті рос. л-ри (Пушкінському домі) Рос. АН, Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Петербург). Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Повести, т. 1 — 4. СПБ, 1860; Сочинения и письма, т. 1 — 5. К., 1908 — 10; Твори, т. 1 — 6. Львів, 1908 — 10; Твори, т. 1, 3, 6. X. — К., 1930 — 31; Вибрані твори. К., 1969; Вибрані листи II. Куліша, українською мовою писані. Нью-Йорк — Торонто, 1984; Твори, т. 1 — 2. К., 1989.

Літ.: Чернявський М. Пантелеймон Олександрович Куліш і його оповідання. Бахмут, 1900; Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності. Львів, 1900; Шенрок В. П. А. Кулиш. Биографический очерк. К., 1901; Дубове листя. Альманах на згадку про П. О. Куліша. К., 1903; Щурат В. Філософічна основа творчості Куліша. Львів, 1922; Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Ляйпціг, 1923; Пантелеймон Куліш. К., 1927; Записки Наукового товариства імені Шевченка, т. 148. Львів, 1928; Петров В. Пантєлимон Куліш у п'ятдесяті роки, т. 1. Життя. Ідеологія. Творчість. К., 1929; П. О. Куліш (Матеріали і розвідки), "Збірник Філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка", 1929 — 30, т. 22, ч. 1 — 2; Петров В. Романи Куліша. К., 1930; Чижевський Д. Історія укр. л-ри від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956; Історія укр. літературної критики. Дожовтневий період. К., 1988; Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20 — 60-х років XIX ст. К., 1988; Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш. К., 1989; Жулинський М. Г. У праці каторжній, в трагічній самоті. В кн.: Куліш П. О. Твори, т. 1. К., 1989; Олійник М. Пантелеймон Куліш. "Літературна Україна", 1989, 29 червня; Білий О. В. Поняття просвітництва в естетиці пізнього П. Куліша. "Радянське літературознавство", 1989, № 8; Нахлік Є. К. Просвітительські ідеї в художньо-історіософській концепції П. Куліша. "Радянське літературознавство", 1989, № 8; Шокало О. "...Благословен день нашого знайомства...". "Україна", 1989, № 36 — 38; Шандра В. С. Документи ЦДІА УРСР у м. Києві про П. О. Куліша. "Архіви України", 1989, № 5; Зеров М. Твори, т. 2. К., 1990; Справа П. О. Куліша. В кн.: Кирило-Мефодіївське товариство, т. 2. К., 1990; Івашків В. М. Українська романтична драма 30 — 80-х років XIX ст. К., 1990; Нахлік Є. Апокаліпсис Пантелеймона Куліша. "Вітчизна", 1990. № 10; Lyckyj G. Panteleimon Kulish, a sketch of his life and times. New-York, 1983; Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. К., 1929; Ямпольський І. До бібліографії праць П. О. Куліша та писань про нього. "Літературний архів", 1931, кн. 1 — 2.

М. Г. Жулинський, Є. К. Нахлік.