ЛЕРМОНТОВ Михайло Юрійович

ЛЕ́РМОНТОВ Михайло Юрійович

• ЛЕРМОНТОВ Михайло Юрійович

[3(15).Х 1814, Москва — 15(27).VII 1841, м. П'ятигорськ, похов. у с. Тарханах, тепер Лермонтове Бєлінського р-ну Пенз. обл.]

- рос. письменник. Навч. 1828 — 30 в Благородному університетському пансіоні (Москва), 1830 — 32 — в Моск. ун-ті, 1832 — 34 — у Школі гвард. підпрапорщиків та кавалерійських юнкерів (Петербург). З 1834 — офіцер (корнет, поручик). Літ. діяльність почав 1828. Славу Л. приніс вірш "Смерть Поета" (1837; розповсюджувався у рукописних копіях; опубл. за кордоном 1858, в Росії повн. — 1860), яким він відгукнувся на загибель О. Пушкіна. Тоді ж цар. урядом засланий у діючу армію на Кавказ. Убитий на дуелі під час другого заслання. У становленні письменника важливу роль відіграли романт. поезія декабристів, творчість О. Пушкіна, Дж. Байрона. Вже в юнацькі роки Л. зосереджується на моральній і філос. проблематиці (вірші "Монолог", 1829; "1831 червня 11 дня", 1831), утверджує високе покликання особистості, засуджує всі форми гноблення (вірш "Нарікання турка", 1829; драми "Іспанці", 1830, і "Дивна людина", 1831, опубл. 1860), закликає до активних дій (поема "Останній син вольності", 1831, опубл. 1910; вірш "Вітрило", 1832). У ряді творів Л. роздумує над темою повстання проти абсолютизму і кріпосництва (вірші "Пророцтво", 1830; "10 липня 1830", 1830 — 31, та ін.). Лірика 1837 — 41 сповнена туги і скорботи (вірші "Подяка", "І нудно і сумно", обидва — 1840), таврує панівні сусп. кола і держ. лад (поезії "1 січня", 1840; "Прощай, немитая Росіє...", опубл. 1890), утверджує громадян. мужність ("Кинджал", "Дума", "Поет", всі — 1838), нар. патріотизм ("Бородіно", 1837; "Вітчизна", 1841), ідеали людяності і моральної краси ("Козача колискова пісня", 1838; "Валерик", "Заповіт", обидва — 1840; "Пам'яті О. І. О<�доєвсько>го", 1839). У поемах "Пісня про царя Івана Васильовича..." (1838), "Утікач" (1838, опубл. 1846) виражена ідея людської гідності, вірності високим сусп.-етич. уявленням. Поряд з поемами, у яких домінують реаліст. тенденції ("Тамбовська казначейша", 1838; "Сашко", 1835 — 36, опубл. 1882), Л. створює взірці романт. поезії (поеми "Мцирі", 1839; "Демон", 1829 — 39, опубл. у Німеччині 1856, в Росії повністю 1860). Конфлікт між бунтівним героем-індивідуалістом та аристокр. "світом" з його лицемірством зображено в драмі "Маскарад" (1835 — 36, опубл. 1840, пост. 1862), позначеній поєднанням романт. і реаліст. начал. Звернувшись до прози, Л. у романі "Княгиня Ліговська" (1836, незакін., опубл. 1882) — першій спробі письменника відтворити психологічно складний тип "героя часу", порушив також тему "маленької людини". У цьому творі автор накреслив деякі конфлікти і ситуації, які пізніше розвинув у романі "Герой нашого часу" (1839 — 40) — визначному зразку соціально-психол. і філос. прози. В центрі роману — образ Печоріна, що втілює соціально-психол. риси цілого покоління того часу — егоцентризм, індивідуалізм і, водночас, інтелектуальність, здатність до тверезої та нещадної самооцінки. Незакін. роман "Вадим" (1832 — 34, опубл. 1873) — про події сел. війни під проводом О. Пугачова. В своїх творах Л. широко використовував мотиви не лише рос. нар. поезії, а й фольклору народів Кавказу. Л. виявив себе також талановитим художником. Йому належить чимало картин, акварелей та бл. 300 малюнків. Життя і творчість Л. відображені в численних худож. творах (повість "Розливи річок" К. Паустовського, романи "Сучасники" О. Форш, "Життя і смерть Михайла Лермонтова" Г. Гуліа та ін., поезії В. Маяковського, Є. Євтушенка, М. Рильського, К. Герасименка, Л. Первомайського, П. Воронька тощо). Лермонтовська тема знайшла інтерпретацію у живописі (М. Врубель, В. Васнецов, І. Рєпін та ін.), музиці (романси, опери, балети), кінематографі (фільми "Маскарад", 1941; "Княжна Мері", 1955; "Герой нашого часу", 1967, та ін.), театрі. Ряд поезій Л. стали народними піснями ("В'язень", "На дорогу йду я в самотині" та ін.). 1981 вийшла "Лермонтовская энциклопедия". З 1957 в Ленінграді, Москві, Києві, Тбілісі, Ставрополі, Пензі, останнім часом переважно у П'ятигорську періодично відбуваються Лермонтовські наук. конференції. Діють музеї — Будиночок Лермонтова в П'ятигорську (з 1976 — музей-заповідник), Музей (Будинок-музей) М. Ю. Лермонтова в Москві (1981), "Тархани" (з 1939 — будинок-музей, з 1969 — музей-заповідник) та ін.

Письменник з любов'ю ставився до України (називав "сумною вітчизною"), її народу (вірш "На світські окови"). Л. — один з найулюбленіших поетів Т. Шевченка (згадки в листах, щоденнику, вірш "Мені здається, я не знаю"). Багато творів Л. і Кобзаря відзначаються спільністю викривального пафосу. М. Рильський писав: "Можливо, в усіх слов'янських літературах не було більших співців гніву, співців обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко" (Рильський М. Твори, т. 3. К., 1956, с. 237). Т. Шевченко за сюжетом поезії Л. "Умираючий гладіатор" виконав малюнок під такою ж назвою. І. Франко вважав Л. корифеєм російської поезії (Франко І. Зібр. тв., т. 29. К., 1981, с. 86). П'єси Л. йшли в багатьох театрах України ("Маскарад" — у Києві, Одесі; "Дивна людина", "Два брати" — у Києві; "Іспанці" — у Миколаєві, Чернівцях, Сімферополі, Хмельницькому та ін.). Мотиви поезії Л. знайшли втілення в укр. музиці (романси "Бескет" М. Жербіна, "О. О. Смирновій" Ф. Надененка, "Сонце" Б. Лятошинського, "Ні, не тебе так палко я люблю" Ю. Мейтуса, "Сумний я..." В. Косенка та ін.). Перші укр. переклади та переспіви поезій Л. з'явилися в 60-х pp. 19 ст.; його твори перекладали М. Старицький, І. Франко, Олена Пчілка, Дніпрова Чайка, В. Мова, П. Грабовський, М. Зеров, М. ДрайХмара, М. Рильський, М. Терещенко, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Р. Лубківський, В. Колодій та ін.

♦ Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1983 — 84; Укр. перекл. — Вибрані поезії. К., 1946; Вибрані твори. К., 1951; Вірші про Батьківщину. К., 1954; Маскарад. К., 1955; Герой нашого часу. К., 1964; Лірика. К., 1966;

[Вірші]. В кн.: Слов'янська ліра. К., 1983;

[Вірші]. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985;

[Вірші]. В кн.: Мова В. Старе гніздо й молоді птахи. К., 1990.

■ Літ.: Таранушенко С. До питання про лермонтовські мотиви в "Кобзарі" Шевченка. "Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії України", 1924, в. 1; Гозенпуд А. Лермонтов і мистецтво. Х., 1941; Іофанов Д. М. Лермонтов і Шевченко. К., 1962; Мануйлов В. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лермонтова. М. — Л., 1964; Вырыпаев П. А. Лермонтов. Новые материалы к биографии. Воронеж, 1972; Заславский И. Я. Поэтическое наследие М. Ю. Лермонтова в украинских переводах. К., 1973; Андроников И. Лермонтов. М., 1977; Заславский И. Я. М. Ю. Лермонтов и украинская поэзия. К., 1977; Заславский И. Я. Лермонтов и Украина. К., 1989; М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. М., 1989; М. Ю. Лермонтов і Україна. Бібліографічний покажчик, ч. 1 — 2. К., 1969; Миллер О. В. Библиография литературы о М. Ю. Лермонтове (1917 — 1977 гг.). Л., 1980.

І. Я. Заславський.