Литовська література

Лито́вська література

• Литовська література

- л-ра лит. народу. Розвивається литовською мовою. Бере початок з уснопоетичної нар. творчості (пісні-дайни, легенди, перекази, казки, прислів'я), формувалася у Вел. князівстві Литовському. Найдавніші писемні пам'ятки датуються кін. 15 — поч. 16 ст. Литовські літописи, твори юридичного, публіцистичного характеру написані здебільшого давньоруською мовою з елементами книжної української мови. Вживалися також лат. і польс. мови. Розвитку лит. писемності сприяв рух Реформації в 1-й пол. 16 ст. Найдавніший знайдений текст лит. мовою — переклад молитви поч. 16 ст. Першою лит. книгою став укладений М. Мажвідасом зб. "Прості слова катехізису" (1547), де поряд з реліг. текстами вміщено віршов. передмову та перший лит. буквар. У 16 — 17 ст. створювалася гол. чин. реліг. л-ра (Й. Бреткунас, М. Даукша, М. Петкявічюс, С. Славочінскіс). Значну роль у становленні лит. писемності 17 ст. відіграв К. Шірвідас — автор проповідей лит. мовою та першого словника лит. мови. У 17 — 18 ст. з'являлися й худож. твори лит. мовою світського змісту — поеми, листи у віршах, панегірики, дедикації, епіграми. Чільне місце в л-рі 18 ст. належить поемі "Літа" К. Донелайтіса, в якій багатими мовними засобами змальовано життя, побут, звичаї лит. селян Сх. Пруссії. В л-рі 1-ї пол. 19 ст. поєднувалися елементи класицизму, сентименталізму (вірші А. Клементаса), романтизму (Д. Пошка, С. Станявічюс, С. Валюнас). Особливе місце займає творчість священика, борця за соціальну справедливість А. Страздаса, багато віршів якого стали нар. піснями. Рисами худож. прози позначені твори історика С. Даукантаса, який уперше писав лит. мовою. Інтенсивно збирається і видається фольклор (С. Станявічюс, С. Даукантас, у Сх. Пруссії — Л. Реза). Пожвавленню літ. життя сприяла діяльність публіцистів, перекладачів та видавців Л. Юцявічюса, Л. Івінскіса. Активно виступає М. Валанчюс — зачинатель лит. худож. прози (повість "Юзе із Паланги", зб. дидакт. оповідань). У поемі "Анікщяйський бір" (1858 — 59) А. Баранаускас, оспівавши красу рідного краю, порівняв її загибель від рук цар. колонізаторів з духовним зубожінням лит. народу. На розвитку лит. л-ри в 2-й пол. 19 ст. негативно позначилася цар. заборона (1864 — 1904) лит. друку лат. літерами після повстання 1863. Культур. життя пожвавилося в кін. 19 ст. з посиленням нац.-визв. руху. У Сх. Пруссії випускаються і нелег. розповсюджуються в Литві лит. періодичні видання. Особливу роль відіграє поезія. Визначний поет-романтик лит. нац. відродження — Майроніс, творчість якого сприяла розвитку віршування, звукопису в Л. л., формуванню літ. мови. Відомі поети-реалісти — П. Вайчайтіс, В. Кудірка (автор нац. гімну), Й. Мачіс-Кекштас, поет-романтик А. Венажіндіс. У кін. 19 — поч. 20 ст. різноманітнішими стали літ. жанри й форми, у прозі домінують тенденції крит. реалізму, вершиною якого стала творчість Ю. Жемайте. В оповіданнях, написаних нар. мовою, вона створила низку нац. характерів лит. селян. Реаліст. традиції розвивали також Г. Пяткявічайте-Біте, Лаздіну Пеледа (псевд. сестер С. Іванаускайте-Пшибиляускене та М. Іванаускайте-Ластаускене), Шатрієс Рагана, Л. Гіра та ін.

Розвиток Л. л. початку 20 ст. стимулювали рос. революція 1905 — 07, скасування заборони лит. друку. У Вільнюсі видаються лит. газети і журнали, книжки. Особливо зростає проза (переважно сільс. тематики), в л-рі посилюються демокр. тенденції (Ю. Жемайте, А. Венуоліс, В. Креве). В поезії утверджуються індивід. мотиви (Л. Гіра, К. Бінкіс, В. Міколайтіс-Путінас), продовжуються народнопісенні традиції. Революц. поезію започаткував Ю. Яноніс. Побут. драми й комедії писали Ю. Жемайте, К. Ясюкайтіс, Г. Ландсбергіс. Значний етап у розвитку драматургії — романт.-істор. драми і трагедії В. Креве, Л. Гіри, B. Відунаса. З'явився перший літ. журнал "Vaivorykštė" "Веселка", 1913 — 14), епіграфом до якого стала друга строфа з вірша "Чи не добре б нам, брати, зачати..." І. Франка (цикл "На старі теми", перекл. Л. Гіри). Крім реаліст. та романт. тенденцій, у Л. л. виявляються і модерністські (С. Чюрльонене-Кімантайте, Ю. Савіцкіс, І. Шейнюс, М. Вайткус та ін.).

Наступний етап Л. л. тісно пов'язаний з революц. подіями 1917 в Росії, боротьбою лит. народу за соціальне та нац. визволення. У 20-х pp. реаліст. та романт. традиції продовжують письменники старшого покоління Лаздіну Пеледа, Майроніс, Вайжгантас, А. Венуоліс та ін. Більшість з них співробітничає у літ. журналі "Skaitymai" ("Читання", 1920 — 23). Помітне явище цього періоду — роман Вайжгантаса "Просвітки" (т. 1, 1918; т. 2, 1920), де худож. зображуються картини нац. руху 1890 — 1905. На противагу символізму в серед. 20-х pp. виникла авангардист. група (К. Бінкіс, С. Шямяріс, Ю. Тислява та ін.), яка видавала журнал "Keturi vejai" ("Чотири вітри", 1924 — 28) і пропагувала естетику футуризму та експресіонізму. Рисами імпресіонізму та неоромантизму позначена проза І. Шейнюса, К. Пуйди, А. Вайчюлайтіса, К. Янкаускаса, поезія Й. Александравічюса (псевд. — Коссу-Александрішкіс), Й. Грайчюнаса, К. Інчюри та ін. В поезії неоромантика Б. Бражджьоніса вирізняються також реліг. мотиви. В 30-і pp. на позиції реалізму переходять письменники, знані як модерністи (К. Бінкіс, Б. Сруога та ін.). На загальний літературний процес особливо впливала творчість C. Неріс, П. Цвірки.

В кін. 20-х — на поч. 30-х pp. наростаюча загроза фашизму викликала гострий протест письменників. З антифашист. позицій виступають П. Цвірка, А. Венцлова, Й. Шімкус, К. Корсакас, В. Монтвіла та ін. Більшість з них об'єдналася навколо журналів "Trečias frontas" ("Третій фронт", 1930 — 31), "Kūltūra" ("Культура", 1923 — 41), "Literatūra" ("Література", 1936) та ін. У кін. 30-х pp. до антифашист. руху приєдналися Т. Тільвітіс, Ю. Бутенас, Ю. Балтушис, С. Англіцкіс та ін. Прогрес. спрямуванням відзначалася діяльність Т-ва лит. письменників (засн. 1932).

Після включення Литви до складу СРСР (1940) у результаті зловісного пакту Ріббентропа — Молотова частина літераторів зазнала репресій, окремі емігрували за кордон. Під час Вел. Вітчизн. війни група лит. письменників, перебуваючи в евакуації, продовжувала творчу діяльність, найбільше — в поезії та публіцистиці. Драматизм війни звучить у віршах С. Неріс, Л. Гіри, А. Венцлови, Е. Межелайтіса, В. Мозурюнаса та ін. Худож. прозу й публіцистику писали П. Цвірка, А. Венцлова, Ю. Балтушис, А. Гріцюс та ін. У белетризованій кн. спогадів "Ліс богів" Б. Сруоги (вид. 1957) розвінчується система знищення людей у концтаборах.

У повоєнні роки продовжували творити С. Неріс, П. Цвірка, Й. Довідайтіс, Й. Авіжюс, М. Слуцкіс, А. Гудайтіс-Гузявічюс, А. Венцлова та ін.

Кількісні і якісні зміни в Л. л. сталися у 2-й пол. 60-х pp., після розвінчання злочинної суті сталінщини. Лит. письменники, уникаючи схематизму, поверховості, прагнули глибше розкрити психологію індивіда, філос. узагальнити буття людини, випробувати різноманітні худож. форми. В своїх поет. творах Е. Межелайтіс (зб. "Людина", 1961; Ленінська премія, 1962), В. Міколайтіс-Путінас (зб. "Година буття", 1963), Ю. Марцінкявічюс (поеми "Кров і попіл", 1960, і "Стіна", 1965) порушили проблеми світосприймання сучас. людини, відкрили нові можливості асоціат. мислення, лірич. сповіді, драматизму й ліро-епіки.

Невід'ємною частиною Л. л. є література зарубіжжя, т. з. ішейвíя. Найзначніші представники традиц. лірики — Й. Айстіс, Б. Бражджьоніс. Підкреслено суб'єктивіст., індивідуаліст. лірика Г. Радаускаса. Кілька поетів-ровесників, яких доля закинула після війни за кордон, видали 1951 у США антологію "Žemė" ("Земля"), за якою й отримали ім'я "жямінінкай" (пов'язані з землею, краєм): Ю. Кекштас, К. Брадунас, A. Ніка-Нілюнас, Г. Нагіс та ін.

Сучас. Л. л. звертається до нац. традицій, для неї характерні заглиблення у складний внутр. світ людини, пошук нових виражальних засобів. Колоритні нац. образи створені в романах Ю. Балтушиса ("Продані літа", т. 1, 1957; т. 2, 1969; "Сказання про Юзу", 1979). Здобули визнання романи "внутрішнього монологу" А. Беляускаса, М. Слуцкіса, Й. Мікелінскаса. Успішно застосовуючи метод соціально-психол. аналізу, підняли на новий художній рівень лит. роман Й. Авіжюс, В. Бубніс, Й. Мікелінскас, Б. Радзявічюс. Поряд з "сільською" тематикою, яка продовжує домінувати в лит. прозі, з'явилася низка істор. романів "Вже сонечко..." А. Дрілінги (1982), "Молодий поганин" В. Місявічюса (1983), "Вогонь діаманта" А. Маркявічюса (1985), "Останній вік каяття" B. Петкявічюса (ч. 1, 1985; ч. 2, 1986) та ін. Багатством вираження лірич. почуттів відзначається поезія А. Жукаускаса, А. Мішкініса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцінкявічюса, А. Балтакіса, А. Малдоніса, Я. Дягутіте, П. Шірвіса, B. Шімкуса, А. Бярнотаса, В. Пальчінскайте, Й. Стрелкунаса та ін. На поч. 70-х pp. виходять збірки деідеологізованої поезії В. Бложе, Ю. Вайчюнайте, С. Гяди, Й. Юшкайтіса, Т. Венцлови, М. Мартінайтіса, які сповідують образне слово, внутр. творчу свободу, часто виражену засобами фольклору: нар. пісні, жарту, гротеску, міфу. Плідно розвивають у цей період жанр психол. оповідання Ю. Апутіс, В. Мартінкус, А. Поцюс, Р. Ланкаускас, С. Шальтяніс, Р. Шавяліс, Р. Гранаускас, Л. Яцінявічюс, Е. Ігнатавічюс, Р. Кашаускас, В. Рімкявічюс та ін. Заг. визнання здобули повісті Р. Гранаускаса, Ю. Пожери, Р. Шавяліса, С. Шальтяніса, В. Мартінкуса, C. Т. Кондротаса, Б. Балтрушайтіте, Ю. Іванаускайте. В драматургії переважають морально-психол. колізії, що вирішуються як на сучас., так і на істор. матеріалі (Ю. Грушас, Ю. Глінскіс, К. Сая, Е. Ігнатавічюс та ін.). Широко використовуються форми поет. драми, гротеску, трагікомедії та ін. Глибокою інтелектуальністю відзначаються гуморески В. Жилінскайте. Твори для дітей написали К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, Ю. Марцінкявічюс, М. Слуцкіс, А. Льобіте, А. Матутіс, М. Вайнілайтіс та ін. Жанр літ. казки розробляють В. Петкявічюс, В. Жилінскайте, К. Сая, Й. Авіжюс.

У галузі літературознавства та літ. критики відомі К. Корсакас, В. Кубілюс, Й. Ланкутіс, В. Галініс, В. Аряшка, Д. Саука, В. Заборскайте, А. Бучіс, П. Браженас, А. Залаторюс та ін.

СП Литви ств. 1941. Виходять літ.-мист. газ. "Literatūra ir menas" ("Література і мистецтво", з 1946), літ.-худож. журнали "Pergalė" ("Перемога" з 1945; з 1991 під назвою "Metai" ("Літа"), "Nemunas" ("Німан" — з 1967), "Литва литературная" (рос. мовою, з 1978; з серпня 1989 під назвою — "Вильнюс").

Духовні, культурні зв'язки укр. і лит. народів сягають у період балто-слов'янської мовно-етнічної єдності, а також спільної держави — Вел. князівства Литовського, що виражено в особливій близькості фольклору, поганської міфології, етногр. реалій, нар. архітектури, побуту тощо. У белетриз. творі "Про звичаї татар, литовців та московитів" ("De moribus tartarorum, litvanorum et moschorum", 1550, опубл. в Базелі 1615) Міколас Лєтувіс описує також Україну, що входила тоді до лит. держави, захоплюється красою Києва, Придніпров'я, гіперболізує красу і багатство Київщини. Літ.-культур. зв'язки лит. та укр. народів пожвавилися в 16 — 17 ст. Вчені, письменники з Вільни приїжджали викладати в Острозькій школі. На поч. 17 ст. у Віленській брат. школі працювали Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, друкували у Вільні свої твори. 1829 — 31 у Вільні жив Т. Шевченко. Поет згадує це місто в повісті "Варнак", щоденнику, листах, у вірші "У Вільні, городі преславнім". Лит.-укр. взаєминам сприяла діяльність групи польс. поетів-романтиків (див. "Українська школа" в польській літературі). В 60-х pp. 19 ст. у Литві вийшли перші видання поезій Т. Шевченка і дослідження його творчості польс. мовою ("Т. Шевченко. Студія Л. Совінського з додатком перекладу „Гайдамаків"", 1861; "Кобзар", 1863). У м. Гарляві 1883 існував гурток любителів творчості Т. Шевченка, організований К. Аглінскасом. Першим перекладачем творів укр. поета (1885 — 87; "Тополя", "Утоплена", "Причинна", "Іван Підкова", "Ой чого ти почорніло" та ін.) лит. мовою став Ю. Андзюлайтіс. Поезія Т. Шевченка вплинула на творчість лит. поетів-романтиків 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. А. Баранаускаса, Майроніса, К. Сакалаускаса-Ванагеліса, Ю. Андзюлайтіса, Й. Білюнаса та ін. Один з перекладачів шевченкових творів Л. Гіра власним коштом видав 1912 у м. Сейнаї лит. мовою кн. "Віночок віршів Тараса Шевченка", подавши до неї свою передмову. Йому належать також статті про життя і творчість укр. поета — "Співець України — Тарас Шевченко" (1909) і "Тарас Шевченко" (1914). Лит. мовою були перекладені оповідання "Історія моєї січкарні" (1891), "Добрий заробок" (1903), "Історія кожуха" (1906), видано зб. "Оповідання" (1908) І. Франка; опубл. статтю "Русини та Іван Франко" (1898). Вільнюські альманахи "Боян" (1828), "Лінксмінє" (1841) в перекладі польс. мовою друкували зразки укр. і лит. фольклору, робили перші спроби порівняльного аналізу пісень (Л. Юцявічюс). У кін. 19 — на поч. 20 ст. важливі питання укр.-лит. культурних взаємин висвітлювали львів. журнали "Громадський голос", "Літературно-науковий вістник", "Народ" та ін., "Нариси з історії України" АН УРСР (1937, 1939, 1941) тощо. 1928 — 40 у Каунасі діяло Литовсько-українське товариство, яке виступало за розширення культур. зв'язків між лит. і укр. народами, популяризувало укр. історію, культуру та літературу.

Лит.-укр. літ. зв'язки помітно активізувалися в повоєнний час. З'явилися нові видання перекладів творів Т. Шевченка ("Поезії", 1951; "Вірші", 1955; "Кобзар", 1961). Опубл. книжки "Добрий заробок" І. Франка (1948), "Вибрані твори" М. Коцюбинського (1949), "Прапороносці" (1949) та "Злата Прага" (1950) О. Гончара, "Молодість" О. Бойченка (ч. 1, 1949; ч. 2, 1950) та ін.; у 50 — 80-х pp. — Панаса Мирного, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Собка, Л. Первомайського, О. Копиленка, Я. Галана, С. Тудора, І. Муратова, Г. Тютюнника, О. Сизоненка, Є. Гуцала, І. Драча, Григора Тютюнника, збірки укр. казок, дит. поезії тощо. 1984 вийшли антології сучас. укр. оповідання "День тихий", "Українські повісті" (1987), двотомна антологія сучас. укр. поезії "Калиновий край" (1988, передмова Д. Павличка). Драма-феєрія "Лісова пісня" Лесі Українки (переклад В. Бложе, 1957) вплинула на фольклористичну орієнтацію лит. поетів-модерністів С. Гяди, М. Мартінайтіса. Україні присвятили свої вірші Л. Гіра, С. Неріс, К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, А. Балтакіс, Е. Матузявічюс та ін. Лит.-укр. літ. зв'язки висвітлюються в "Історії литовської літератури" (т. 1 — 4, 1957 — 68), їм присвячена розвідка "Літературні зв'язки литовців і українців" К. Корсакаса, статті Б. Пранскуса, А. Адикліте, Р. Мікшіте, Т. Тільвітіса, Е. Межелайтіса, А. Венцлови, Б. Масьонене, укр. дослідників А. Непокупного, Д. Чередниченка, Н. Непорожньої, І. Остапика, Т. Пушкаренко та ін. В Україні видані книги поезій С. Неріс, Е. Межелайтіса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцінкявічюса, А. Малдоніса, М. Мартінайтіса, романи П. Цвірки, Ю. Балтушиса, М. Слуцкіса, Й. Авіжюса, В. Бубніса, В. Міколайтіса-Путінаса, В. Петкявічюса та ін. Ряд творів лит. письменників вміщено у зб. "Сузір'я" (в. 5. К., 1971). Вийшли антології "Подарунок з Німану. Сучасна литовська поезія" (1963), "Хвилі Німану. Молода поезія Литви" (1974), "Литовське радянське оповідання" (1981), "Бурштинові розсипи. Оповідання молодих литовських письменників" (1983), "Литовська радянська поезія" (1985), збірки "Литовські прислів'я та приказки" (1975), "Литовські народні пісні" (1981). Серед перекладачів — М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина, В. Бичко, Д. Білоус, В. Петровський, Д. Павличко, І. Драч, П. Мовчан, О. Градаускене, Р. Григорова-Петкявічене, Д. Чередниченко, С. Жолоб, П. Засенко, В. Затуливітер, В. Моруга, Ю. Назаренко, А. Непокупний, Н. Непорожня та ін. Литву оспівали М. Бажан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Л. Забашта, І. Нехода, І. Муратов, І. Драч та ін. укр. поети. Лит. тема в укр. поезії найтісніше пов'язана з творчістю художника і композитора М. К. Чюрльоніса, якому присвятили вірші М. Семенко, Д. Павличко, В. Бичко, П. Мовчан, Д. Чередниченко, В. Моруга, С. Майданська, Н. Білоцерківець та ін. У театрах України йшли п'єси Ю. Марцінкявічюса, Ю. Грушаса, В. Пальчинскайте.

■ Літ.: Ланкутис Й. Панорама литовской советской литературы. Вильнюс, 1975; Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії. "Вітчизна", 1975, № 12; История лнтовской литературы. Вильнюс, 1977; Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. К., 1979; Дзюба І. Рух до власного кореня. Про повісті і романи В. Бубніса. "Дніпро", 1983, № 2; Непорожня Н. Живий голос. "Вітчизна", 1985, № 5; Непорожня Н. І дух, і буква першотвору. "Вітчизна", 1986, №9; Пушкаренко Т. Біля джерел українсько-литовських літературних взаємозв'язків. "Радянське літературознавство", 1986, № 8; Саука Д. Литовский фольклор. Поэзия народного творчества. Вильнюс, 1986; Остапик И. Литовско-украинские литературные связи конца XIX — начала XX вв. В кн.: Связи литовской литературы с литературами СССР и зарубежных стран. Вильнюс, 1987; Браженас П. Будни и праздники романа. Литовский роман 70 — 80-х годов. М., 1988; Добренко Є. Між помислом і вчинком. Думки з приводу сучасного литовського роману. "Вітчизна", 1989, № 5; Лаурушас Ю. Восприятие творчества Ивана Франко в Литве. В кн.: Іван Франко і світова культура. Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО, кн. 1. К., 1990; Пушкаренко Т. Три осені литовського лану. "Слово і час". 1990, № 7.

Н. О. Непорожня.