НЕОКЛАСИКИ

НЕОКЛА́СИКИ

• "НЕОКЛАСИКИ"

- літ. група. Діяла в Києві 1918 — 28. До "Н." належали М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт. Їхні погляди цілком поділяли літературознавці і критики Є. Голоскевич, А. Лебідь, М. Могилянський, М. Новицький, В. Петров, Б. Якубський. Літературно-художні принципи, близькі до "Н.", обстоювала також літературна група "Марс". "Н." закликали до опанування висот художньої культури, виступали проти "масовізму" "Плугу", пролеткультівського, раппівського та вусппівського лівацтва. Офіц. ставлення до "Н." тривалий час було, однак, негативним. Зумовлювалося це твердженнями постанов ЦК КП(б)У "Про підсумки українізації" (1926) та "Політика партії у справі української художньої літератури" (1927), нібито в роботі "українських буржуазних літераторів" типу "неокласиків" відбилися "антипролетарські течії". Під час літ. дискусії 1925 — 28, коли "Н." підтримали гасла М. Хвильового та його групи про орієнтацію "на Європу" та ін. у питаннях розвитку укр. культури, "неокласиків" звинуватили ще в прихильності до "чистого мистецтва", неприйнятті нового життя та ін. В результаті планомірного цькування група перестала існувати, а більшість її учасників була піддана репресіям.

Гостроту ідеологічних інвектив проти неокласиків послабив М. Рильський, який у ст. "Микола Зеров — поет і перекладач" (1965) дав їм об'єктивну оцінку: "Треба прямо сказати, що досить невиразний термін „неокласики" прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів і літературознавців, які групувалися спершу навколо журн. „Книгарь" (1917 — 20), а пізніше навколо видавництва „Слово". Хоч і пишеться в довідкових виданнях, ніби українські „неокласики" проголосили культ „чистого мистецтва", заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде і ніколи такого гасла не підносив... Естетичною платформою, яка їх об'єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури. Український неокласицизм був у значній мірі виявом боротьби проти панфутуристів, деструкторів та інших представників того мистецтва, яке так безпідставно декларувало себе як „ліве". Аж ніяк не беручи під захист усе, що говорили й писали українські „неокласики", серед них і М. Зеров, мушу, проте, — підкреслював поет-академік М. Рильський, — твердо заявити, що в їх боротьбі проти футуризму та інших формалістичних течій, у їх заклику шанувати літературну традицію, у їх любові до грец.ких та римських класиків, до Ередіа та Леконта де Ліля, до Пушкіна, Міцкевича, Шевченка, Франка було, безперечно, здорове зерно". Однак вульгар. оцінка діяльності "Н." у курсах та підручниках з історії укр. л-ри залишалася ще довго як один з найстійкіших стереотипів. Сучасне літературознавство визнало їх видатними майстрами слова, а репресовані сталінським режимом учасники групи повністю реабілітовані.

■ Літ.: Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917 — 1927), т. 1. Х., 1928; Безсмертні. Мюнхен, 1963; Рильський М. Зібрання творів, т. ІЗ. К., 1986; Крижанівський С. Чи був у неокласиків літературний маніфест? "Вітчизна", 1988. № 2; Кочур Г. Про одне літературне відкриття. "Літературна Україна", 1988, 29 вересня; Брюховецький В. Микола Зеров. К., 1990.

С. А. Крижанівський.