акцентний вірш

акце́нтний вірш

• акцентний вірш

, ударник — форма тонічного вірша. Розміри А. в. визначають за кількістю наголосів у рядку (звідси друга назва — ударник); основними є 3-ударний і 4-ударний вірші. Порівняно з дольником і тактовиком А. в. динамічніший: обсяг міжнаголосних інтервалів у ньому може змінюватись більше, ніж на три склади. Важливим компонентом А. в. є багата, ритмічно дзвінка рима. Неримований А. в. окремі дослідники відносять до верлібру. Своїм корінням А. в. сягає тонічних елементів нар. віршування. Ознаки акцентної впорядкованості помітні в 14-складовому вірші Т. Шевченка. В укр. поезії 20 ст. складну форму говірного А. в. стали вперше застосовувати футуристи, особливо М. Семенко. Іншу — декламативну форму цього вірша (з ознаками наслідування В. Маяковського — найбільшого майстра А. в.) використовували поети 20-х років І. Кулик ("Тут, бува, чужак який розсентименталиться"), В. Поліщук ("Була душа моя до останнього часу до революції закована") та ін. На основі шевченківської традиції своєрідну форму А. в. розробляв П. Тичина (у збірках "Плуг", "Вітер з України", "Чернігів", у поемі "Подорож до Іхтімана"). Новий тип А. в., сформований під впливом нар. поезії, ритміки В. Маяковського, вільного вірша амер. лірики, створив І. Драч (збірки "Корінь і крона", "Американський зошит"). Різні типи А. в. є в поемах і віршах Б. Олійника, ін. рад. поетів.

■ Літ.: Жирмунский В. Теория стиха. Л., 1975; Костенко Н. В. Особенности украинского акцентного стиха. "Филологические науки", 1983, № 3.

Н. В. Костенко.