античне віршування

анти́чне віршування

• античне віршування

(відлат. antiquus — стародавній)

- віршування грец. і лат. поезії 8 ст. до н. е. — 6 ст. н. е., різновид метричного віршування. Такі окремі явища, як еолійські ліричні розміри (спочатку — силабічні) та сатурнійський вірш (спочатку тонічний) були асимільовані метричним віршуванням. Одиницею довготи в А. в. служить доля — мора; короткий склад (U) дорівнює одній морі, довгий (U — U) — двом. Група довгих і коротких складів, які повторюються, називається стопою. Найважливіші стопи в А. в.: триморні — ямб (UU U-U), хорей, або трохей (U-U U), трибрахій (U U U); 4-морні: спондей (U-U U-U), дактиль (U-U U U), анапест (U U U-U); 5-морні: бакхій з антибакхієм (U U-U U-U, U-U U-U U), амфімакр (U-U U-U-U) і 4 пеони (U-U U U U, U U-U U U, U U U-U U, U U U U-U); 6-морні: молос (U-U U-U U-U), хоріямб (U-U U U U-U), антиспаст (U U-U U-U U) і 2 іоніки (U U U-U U-U, U-U U-U U U); 7-морні: 4 епітрити (U U-U U-U U-U, U-U U U-U U-U, U-U U-U U U-U, U-U U-U U-U U). Короткі 3-морні (рідше 4-морні) стопи звичайно об'єднуються в пари — диподії. Вірш у принципі складається з однакових стоп і має відповідну назву: дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (З диподії), трохеїчний тетраметр (4 диподії) тощо. Проте в цьому вірші рівнодольні стопи можуть заміняти одна одну, хоч і з деякими обмеженнями (так, у дактилічному гекзаметрі стопа дактиля може замінятися стопою спондея, але не стопою анапеста, а при зміні темпу вимови можуть заміняти одна одну навіть нерівнодольні стопи). Все це створює багатство ритмічних варіацій в межах постійного такту-стопи. Різноманітність ритму посилюється використанням рухомої цезури — словорозділу, який розсікає одну із середніх стоп і ділить вірш на два піввірші, один із низхідним ритмом (U-U U...), другий — з висхідним (U U-U...). Такі вірші найбільш уживані в речитативній ліриці, епосі і драмі; в пісенній ліриці поряд з ними вживалися складніше побудовані вірші із змінним тактом-стопою — логаеди. Тут періодичність повторення стоп проявляється в межах не одного рядка, а групи рядків — строфи (див. Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін.). Такі строфи часом досягали великого обсягу і складності (напр., у хоровій ліриці Піндара). А. в. спиралось на смислорозрізнювальну роль довгих і коротких звуків у грец. і лат. мовах; в середні віки, коли різниця між довгими й короткими звуками у мові втратилася, А. в. поступилося місцем силабічному й силабо-тонічному візантійському і лат. віршам, хоч за традицією метричні вірші писали ще тривалий час. В перекладах на нові мови розмірами оригіналу ритмічно сильні місця (див. Арсис і тезис) передаються наголошеними складами, а слабкі — ненаголошеними.

■ Літ.: Денисов Я. Основания метрики у древних греков и римлян. М., 1888.

М. Л. Гаспаров.